Щирі історії для моїх учнів. ,,Доля" (пригоди таємничої киці зі смарагдовими очима)

Доля

Пригода перша

Одного весняного сонячного дня у дворі нашого будинку з’явилась киця. Вона, немов магніт, одразу притягнула увагу усіх мешканців. Її чорна, мов ніч, шерсть вилискувала на сонці. Смарагдові очі ясніли добром та щирістю. Здавалося, що травневий колір молоденьких листочків додавав ясності її погляду.

Киця уважно оглядала наш двір. Вона не поспішала. Сиділа непорушно. Яскраві промінчики сонечка освічували її й додавали таємничості. Наша дітвора теж принишкла. Усі зацікавились зеленоокою кішкою, яка манила до себе; але ніхто не поспішав її тривожити. Було щось магічне і спокійне у ній. Хотілося мовчки, у тиші, спостерігати за нею.

Її погляд зупинився на маленьких сонечках-кульбабках. Киця примружилась, повільно підійшла до них. Здавалося, що вона насолоджується їхнім ароматом. Раптом кішка почала ,,вмиватись’’.

– Ого! Чекай гостей! – вигукнула дівчинка з оченятами кольору неба.

– Справді! – погодився хлопчик з оченятами кольору смачного шоколаду, – моя матуся завжди так говорить; і, ти знаєш, до нас сьогодні мають завітати гості.

До красуні-киці прилетів сизий голуб. Він часто бував у нашому дворі, бо дітвора пригощала його смачним насінням. У променях сонечка його пір'ячко вигравало кольорами веселки.

– От і перший гість, – усміхаючись, промовив хлопчик з шоколадними оченятами.

– Так, наш милий голуб, – погодилась блакитноока дівчинка, – потрібно його пригостити смачним насінням.

– Зачекай, аби не сполохати, – порадив хлопчик.

Сизий голуб завжди приносив на своїх крилах добрі новини. Він дуже любив гратися з дітьми, з вдячністю приймав гостинці, але спочатку усе прискіпливо і ретельно перевіряв. Ніколи не брав їжі з рук лихих людей. Відчував усе серцем. Не любив, коли йому заважали думати, досліджувати. От і сьогодні він зацікавився кішкою-незнайомкою. Підійшов до неї доволі-таки близько; мабуть, відчув, що вона не заподіє йому ніякої шкоди. Киця спочатку й не помітила сизого голуба, вона захоплено розглядала диво-сонечка, які цьогоріч так розкішно квітнули у нашому дворі. Голуб чемно мовчав, не воркотав. Згодом зеленоока кішка помітила його і щиро, немов від душі, посміхнулася. Тварини можуть навчити нас творити добро, довіряти іншим, проявляти щирість, зберігати вірність.

– Друзі! – промовила блакитноока дівчинка.

– Так, вони стануть справжніми друзями, – погодився хлопчик з шоколадними очима.

– Сподіваюсь, – продовжила дівчинка, – зеленоока красуня-киця залишиться мешкати у нашому дворі.

– І я цього дуже хочу, – промовив хлопчик. – Сизий голуб усе розкаже киці про нас. Він завжди приносить нам добро.

– Доля! Назвемо її Доля, – запропонувала дівчинка з оченятами кольору неба.

– Доля – чудове ім’я для нашої зеленоокої красуні-киці, – погодився хлопчик з оченятами кольору смачного шоколаду.

Одного весняного сонячного дня у нас з’явилась красива зеленоока щира Доля...

Травнева доля,

Як вітер з поля,

Як шепіт лісу

І колір неба.

Немов струна,

Що пісню почина.

Немов весна,

Що мрію ожива.

І голос серця

У ній луна,

Й мелодія життя,

Надії і добра...

Пригода друга

У нашому будинку траплялися різні події: веселі, сумні, кумедні, дивні, але усі вони, зазвичай, відбувались несподівано, без жодних планів головних героїв. Просто траплялись й усе…

Красива киця Доля оселилась у нашому дворі. Де саме вона ночувала, не знав ніхто. З’являлась кішка завжди несподівано, зникала – непомітно. Любила таємничість. Її красива чорна шерсть ясніла під променями сонечка. Доля нікому не докучала, нічого не випрошувала, любила спостерігати, і, немов, усміхалася, як ми, люди. Ніколи не відмовлялась від ігор, до яких її запрошували діти. Киця жодного разу не скривдила когось з дітвори. Вона полюбились усім діткам. Вони завжди чекали зустрічі з красунею-кішкою, адже отримували радість та насолоду, безмежну щирість. Зелені очі Долі ясніли добром та чуйністю, немов у людини. Вона все розуміла, все відчувала, про усе мовчки говорила з тими, хто вмів відчувати любов.

Якось маленька Аня, яка дуже-дуже любила гратись з кицею, забула на подвір’ї улюблену іграшку. Дівчинка з радістю ділилась своїми  забавками з усіма дітками. Вона була найщирішою дитиною нашого будинку: завжди з усіма віталася, бажала гарного дня, з турботою просила берегти себе, – одним словом, була дуже ввічливою та … уважною. Надзвичайно уважною. Аничка  ніколи не забувала про свої обіцянки та не губила речі. Вона завжди усе ретельно збирала, коли поверталась у рідну домівку. Але чомусь сьогодні забула. Згадала лише ввечері, коли люблячі матуся й татко вкладали донечку спати. Ні, Аничка зовсім не плакала, вона усе розуміла. Лише оченята кольору неба стали сумні-сумні. Татусь пообіцяв наступного дня купити нову іграшку, поки матуся ніжно розчісувала волосся доні. Дорослі не могли розрадити рідну дитину. Вони порадили Аничці попросити янголятка віддати її улюблену іграшку дитинці, яка дуже потребує її. Дівчинка замислилась. Декілька хвилин про щось зосереджено думала, а потім міцно-міцно обійняла матусю і татка. Промовивши слова вечірньої молитви, усі поринули у солодкі сни.

Ранкове сонечко щедро сипало лагідні промінчики на личко Анички. Вона прокинулась і відчула несподівану радість. Увійшовши в кухню, дівчинка побачила батьків, які обійнявшись, про щось шепотіли і, водночас, щиро раділи. Дівчинка підбігла до них, ніжно пригорнулась та весело привіталась:

– Добринень, матусю! Добридень, татусю!

– Добридень, донечко! – разом відповіли люблячі батьки.

– Як тобі спалось, наша квіточко? – поцікавився татусь.

– Спалось чудово! – радісно промовила доня. – Прокинувшись, мені стало дуже радісно, навіть не знаю чому.

– Донечко, ти відчула радість, бо хтось дуже про тебе переймався. Ось поглянь у віконечко, – попросила матуся.

Аничці стало так цікаво! Подивившись у вікно, вона побачила кицю Долю, яка сиділа біля її улюбленої іграшки.

– Доля пильнувала мою іграшку, бо …, мабуть, вона мене любить?

– Саме так, донечко, –  відповів татко. – Ми ніколи не залишимо тих, кого любимо.

– Така вже наша доля, – продовжила матуся.

Красуня-киця з добрими смарагдовими очима чекала дівчинку Аничку, яку

щиро любила і відчувала її любов.

Любов ми завжди відчуваєм,

Її ми щиро проявляєм:

Даруєм, сієм, пам’ятаєм

І ніколи не забуваєм.

Пригода третя

Червневе сонечко щедро дарувало тепло і лоскотало носики та щічки веселої безтурботної дітвори, яка щиро раділа початку літа, адже розпочиналась захоплива пригода під назвою канікули.

Маленький блакитнокий хлопчик Петрик був радістю для своїх батьків. Вони його безмежно любити. Він завжди прагнув дізнаватися усе нове та невідоме. Щиро допомагав іншим. Ніколи не відмовляв у допомозі. Надзвичайно любив тварин, та й вони, мабуть, відчували його любов та щирість. Завжди брали їжу з його рук, гралися з ним, довіряли йому.

Будинок, у дворі якого оселилась Доля, був розташований поблизу красивого озера – справжньої перлини міста. Петрик з матусею й татком часто ходили на прогулянки до озера, плавали на катері, спостерігали захід сонця. Коли сонце сідає за обрій, то посилає свої промінчики місту.

У Петрика була велика мрія. Хоча, усі дитячі мрії є неймовірними. Він мріяв, щоб усі люди були здоровими та щасливими. Навіть, якщо вони захворіють, то Петрусь хотів би їм допомогти. Хлопчик дуже-дуже хотів стати лікарем, але непростим, а лікарем-масажистом. Петрусь мріяв… Він знав, що люди, які обирають це фах, допомагають іншим, підтримують їхнє здоров’я, здійснюють реабілітацію, ставлять на ноги людей після важких травм, підтримують, дають дієві поради, змушують повірити у власні сили, дарують задоволення. Минулого літа, під час відпочинку,  Петрик травмував ногу. Йому було дуже боляче. Лікування було тривалим. Спочатку лікар наклав гіпс. Кілька тижнів Петрик не міг рухати ногою. Згодом почався процес реабілітації – відновлення рухливості ноги. У цей період хлопчикові допомагав масажист-реабілітолог. Він щодня робив масажі, пояснював, як правильно виконувати різноманітні вправи, які б сприяли швидкому одужанню, підбадьорював.

Хлопчик часто розповідав друзям про свої мрії, але, малеча, зазвичай, не розуміла їх. Петрикові прагнення поділяли матуся й татко. Вони уважно слухали синочка, багато йому розповідали.  Батьки дуже хотіли, аби Петрусь ріс добрим та чутливим, допомагав іншим, відчував підтримку. Матуся і татко надзвичайно любили Петрика, завжди його підтримували, безмежно раділи за нього.

Красуня-киця Доля стала для хлопчика справжньою вірною подругою. Вона завжди уважно слухала його думки, муркотіла у відповідь, тулилась до нього, дуже любила його гостинці та часто з ним гралась. Петрусь відчував її підтримку. Щирістю і добром була багата чорна кішка, мов справжня доля людини.

Якось трапилось лихо – таємнича красуня-киця травмувала лапку. Ніхто не знав, як це трапилось, але усім було дуже шкода кішки. Петрикові батьки відвезли її до ветеринара. Він ретельно провів огляд. І втішив усіх, сказавши, що це лише вивих. Ветеринар попросив дуже уважно доглядати кицю Долю.

Петрик вирішив спробувати допомогти киці. Він  дуже любив Долю і прагнув полегшити її біль, допомогти одужати. Якось Петрусь запитав у матусі:

– Матусенько, скажи, чи можна киці робити масаж, чи допоможе він їй?

Матуся ніжно поглянула на синочка, сіла поряд з ним на килим, пригорнула і сказала:

– Синку, ти дуже добрий і турботливий хлопчик, усе завжди помічаєш, усім намагаєшся допомогти. 

– Саме так Ви з татком мене завжди навчаєте, – усміхаючись, промовив Петрусь.

–Тішуся, дорогий, що ти усе переймаєш від нас з татком,  – промовила матуся. –Масаж справді дозволить киці швидше одужати. Тільки робити його слід дуже обережно, аби не нашкодити. Я покажу тобі.

– Спасибі, матусю, – Петрик ніжно обійняв матусю і поцілував.

Вони вийшли у двір. Біля красивої клумби, де барвисто квітнули різноманітні квіти, стояв будиночок Долі. Його виготовив татусь Петрика. Він дуже любив майструвати. Часто допомагав іншим. Коли на їхньому подвір'ї оселилась чорна таємнича киця зі смарагдовими очима, татусь виготовив для неї чудовий будиночок. Матуся зв'язала килимок. Петрик у всьому допомагав батькам. Киця Доля дуже втішилась. Вона щиро усміхнулась і лагідно промуркотіла, дякуючи. 

Доля була у своєму будиночку. Лапка боліла. Турботливі мешканці принесли їжу. Сизий голуб про щось воркотав, немов би розраджував та підбадьорював. Побачивши гостей, Доля підняла голівку та трішки посміхнулась. Матуся погладила кицю і пообіцяла допомогти. Потім вона обережно взяла кицю, поклала собі на коліна і почала масажувати травмовану лапку. Киця мовчала, іноді мружила оченята, але мовчала. Петрик уважно слідкував за маминими руками, слухав, як вона розмовляє з кішкою. Згодом матуся запропонувала синочку спобувати помасажувати. Він дуже хвилювався, але намагався усе робити так, як показувала мама. Його маленькі пальчики ніжно масажували лапку киці.

Киця була дуже чемною пацієнткою. Вона виконувала усі прохання та поради Петрика. Маленький масажист Петрусь дуже хвилювався за красуню-кицю. Він часто заглядав у її смарагдові очі, чи, бува, Доля не плаче; але ні, вона завжди лагідно посміхалася хлопчикові. Киця добре вміла приховувати свій біль. Вона не хотіла нікому завдавати жодних клопотів. Якось Петрусь згадав, що травмувавши ногу, не міг самостійно вийти на вулицю. Коли нікого не було вдома, він розплакався: від болю, від розпачу, від страху. Звичайно, матусі нічого не сказав, коли вона повернулась, але мама усе відчула серцем. Вона ніжно пригорнула Петрика і лагідно сказала: ,,Не хвилюйся, синочку, усе буде добре. Ми з татком завжди тебе підтримаємо та захистимо. Ти – наше серденько. Ми безмежно тебе любимо!” Татусь промовив: ,,Дорогий синочку, запам’ятай, що сльози омивають душу. Не варто їх боятись чи соромитись. Ніколи не можна сміятись з чужих сліз. Усе буде добре, Петрику! Ти одужаєш і знову будеш бігати, гратися, їздити на велосипеді.” Петрусеві стало дуже приємно та радісно. Він обійняв матусю й татка та щиро промовив: ,,Люблю Вас. Дякую, що Ви у мене є.”

Впродовж місяця Петрик щодня робив масаж кішці. Аничка часто приходила, аби підбадьорити Долю та допомогти Петрикові лікувати таємничу кицю зі смарагдовими очима. Доля виявляла дітям вдячність за турботу й піклування. Відчуваючи безмежну любов, вона швидко одужувала.

Пригода четверта

Небо вкрили сірі купчасто-дощові хмари. Здавалося, що ось-ось розпочнеться сильна злива. Турботливі матусі забирали діток у помешкання.

Уже довгенько ніхто не бачив на подвір’ї улюбленої киці. Доля кудись зникла. За нею скучили усі. Дітвора повсюди її шукала, кликала, щодня приносила молочко та різноманітні смаколики, але, на жаль, наступного дня усе було на тому ж місці. Дорослі мешканці будинку хвилювались, що кішку міг збити автівкою якийсь необачний або безвідповідальний водій.

Аничка щодня довго виглядала кицю. Вона її дуже любила і … чекала. Дівчинка не вірила, що Доля зникла назавжди. Мабуть, щось трапилося, але вона обов’язково повернеться до людей, які її дуже люблять і чекають.

Петрик хвилювався мовчки, як роблять це мужні чоловіки. Він пильно оглянув увесь двір, зазирнув у кожну щілину. Часто хлопчик спостерігав за сизим голубом, який прилітаючи у їхній двір, завжди приносив добрі новини. Голуб завжди поводився спокійно, ніколи не метушився. Петрусь був переконаним, що птах щось знає про красуню-кицю, але нікому нічого не скаже, адже вони – вірні друзі. Хлопчик вирішив чекати і, щось підказувало йому, що з Долею усе добре і вона … скоро повернеться.

Коли ми когось сильно любимо, то завжди чекаємо, віримо, що він повернеться, бо інакше просто не може бути…

Раптом, зовсім зненацька, з’явилася киця. Усі миттєво повеселішали, навіть хмаринки поступилися місцем яскравому сонечку. Загадкова чорна красуня-киця Доля була не одна. Поряд з нею йшло двоє маленьких клубочків-кошеняток та білий кіт з блакитними очима. Усі мешканці зрозуміли, що Доля повернулася до людей, які її безмежно люблять і чекають, зі свої найріднішими.

Сім’я Долі оселилася у нашому будинку. Маленькі клубочки-кошенятка були завжди дуже чемними. Вони не завдавали матусі-кішці жодних клопотів. Мурчик та Мурка, саме так дітки назвали кошеняток, дуже любили гратися, веселитися. За гостинці та молочко завжди дякували радісним муркотінням. Білий кіт оберігав свою родину. Сизий голуб приносив, як завжди лише радісні новини.

Одного літнього сонячного дня у дворі нашого будинку оселилась таємнича киця Доля зі своєю сім’єю. Вона, немов магніт, одразу притягнула увагу усіх мешканців…