Щирі історії для моїх учнів ,,Життя і хлібчик" (розповіді про доброго чарівника - пекаря Петра та блакитнооку дівчинку Марічку)

 

Життя і  хлібчик

 

У житті кожної людини є ті, про кого хочеться писати,

  і ті, для кого хочеться писати.

 

Розділ перший

Історія перша

Привітність

                                                        Пахуча ніжність,

                                                        Відверта щирість,

                                                        Душі людської доброта,

                                                        І вічна праця, праця, як життя.

 

     У повітрі пахло добром…

     Другокласниця Марічка, весело наспівуючи, ішла, не поспішаючи, вулицею. Уроки закінчилися, і дітвора розбіглася по домівка, але дівчинка не поспішала додому. Вона любила прогулянки містом, щоправда, сама далеко від дому не ходила, а от з батьками чи з учителькою ходили та їздили далеко. Рідне місто манило її затишком вулиць, усмішками друзів та родичів, привітністю людей, усім невідомим та невтомним бажанням мріяти. От і зараз Марічка мріяла про … смаколики, а ще … про зустріч з чарівником. Дівчинка з очима кольору неба любила читати книги про добрих людей, яких вважала чарівниками, бо вони могли розчарувати злих і зробити їх добрими, допомогти, підтримати, навчити творити добро.

   Раптом Марічка побачила пекарню. Не розмірковуючи, вона зайшла в середину. Її оченята розбігались від смаколиків.

Дівчинка  хотіла спробувати усе і негайно, адже усе таке смачненьке, гарненьке, ароматне. На жаль, продавчиня розмовляла з відвідувачами, які довго та прискіпливо обирали круасани. А Марічка не могла чекати. Аж раптом вона відчула надзвичайний аромат. Дівчинка 

покрутилась на місці і …, побачивши відчинені двері, …

шмигнула у них. А там … стояв він …, мабуть, … чарівник.

– Добридень, пане! - ввічливо привіталась дівчинка.

– Привіт.

 – Ви  – чарівник? – запитала Марічка.

 – Ні. – Посміхнувся дорослий чоловік у фартусі. Навколо нього панувала така чарівна біла хмаринка з борошна.

 – Чарівник, чарівник, найчарівніший чарівник! Я Вас впізнала! Ви вмієте творити добро!

   Чоловік у фартусі, добрими очима здивовано поглянув на маленьку блакитнооку дівчинку, яка прискіпливо його розглядала. Вона не могла встояти на місці, постійно повторювала фразу: ,,Чарівник, чарівник, чарівник”.

– Скажіть, будьте ласкаві, як ви створюєте усі ці смаколики? Це складно? Скільки потрібно часу, щоб навчитися це робити? А мене навчите? – Марічка так швидко запитувала, що їй забракло повітря, і … вона зупинилась. Вдихнула знову, і продовжила уже повільно, -  І найголовніше, як Ваше ім’я?

– Моє ім’я Петро. Я зовсім не чарівник, а  пекар-кондитер. Щодня випікаю хліб, тістечка, різні смаколики.

– Хлібчик! Ви печете мій улюблений хлібчик; то Ви – найсправжнісінький  чарівник! Я мріяла зустріти чарівника і … от я його зустріла. Дякую, дякую, щиро дякую.

    Вона міцно обійняла пекаря Петра. Дитяча мрія здійснилася!

– Мене звати Марічка. Я прийду до Вас ще і Ви, Петре, навчите мене пекти хлібчик! Обіцяєте?

– Так, Марічко, обіцяю навчити тебе пекти хлібчик, який ти дуже любиш.

– Я обов’язково прийду. Спасибі Вам, добрий чарівник! Мені уже час бігти, а то продавчиня сваритиме.

   Марічка непомітно повернулася у залу для відвідувачів. На щастя, покупці

уже завершили обирати круасани. Дівчинка придбала свіжого хлібчика, ґречно  подякувала та попрощалася.

   На вулиці Марічка зупинилася. Крізь велике вікно вона могла спостерігати за працею пекаря. Він якраз формував хлібини, дбайливо викладав їх на металевий лист, аби потім відправити у піч. Дівчинка не могла відірвати оченят від такої делікатної та пильної роботи, яка її зачарувала. Мабуть, і пекар відчув, що за ним хтось уважно спостерігає, і, піднявши очі, побачив Марічку. Він лагідно посміхнувся їй на прощання та продовжив працювати далі.

   Марічка, наспівуючи веселу мелодію, попрямувала додому. Вона розповість усім, що зустріла чарівника – пекаря Петра. Щира радість наповнювала її серденько.

   У повітрі пахло добром…

 

Історія друга

Емоції

                                           Він тихо й щиро випікає хліб.

                                          Щоранку дбайливо замішує тісто

                                          І щедро у працю вкладає всю  душу,

                                          Хоча, мабуть, уже й забув хлібинам лік.

 

   У повітрі пахло радістю…

   Пекар-кондитер Петро охайно зав’язав фартух, одягнув головний убір – пекарський ковпак теплого апельсинового кольору, старанно вимив руки, уважно прочитав технологічну карту. Сьогодні він випікав хліб. Поглянув крізь велике вікно, усміхнувся, на мить зосередився – щиро помолився. Він завжди молився перед роботою, так його навчали бабуся та матуся. При згадці про рідних його добрі очі стали ще добрішими, а серце наповнилось безмежною любов’ю до улюбленої справи та щирістю до людей.

   Маленька кав’ярня-пекарня, як щоранку, гостинно відчинила двері для покупців. Розпочався сонячний осінній день. Жовте й багряне листя приємно шаруділо під ногами перехожиш. У повітрі відчувався ледь терпкий запах осені та аромат запашної кави зі свіжою випічкою. Продавчиня поставила у вазу букет барвистих айстр. Пекарі-кондитери приходили на роботу вдосвіта. Вони розпочинали працювати дуже рано. У пекарні панувала надзвичайна, як сказала б Марічка, чарівна атмосфера.

  – Добридень! Як у вас приємно пахне! Як смачно! – Вигукнула Марічка, весело вистрибуючи біля вітрини.

  – Добридень, дівчинко! Чим би ти хотіла посмакувати? – привітно запитала продавчиня.

– Я б спробувала усі ваші смаколики, але… потім. Скажіть, будьте ласкаві, чи

працює сьогодні пекар Петро?

  – Так, він сьогодні випікає хліб, – відповіла продавчиня.

  – Чи можу я побачити як він замішує тісто і випікає хлібчик? Прошу вас дуже-дуже! – благала Марічка. – Це  моя мрія!

   Продавчиня уважно поглянула на допитливу блакитнооку дівчинку, яка так щиро мріяла. Згадала себе у дитинстві. Свої мрії …

  – Зачекай у залі, поки я запитаю.

  Марічка з нетерпінням чекала повернення продавчині. Вона хвилювалась, чи дозволять їй зайти на кухню. Дівчинка вирішила заплющити очі та згадати аромат свіжовипеченого хлібчика. Вона завжди так робила, аби заспокоїтись. Запах улюбленої їжі повертав Марічку у рідну домівку до найрідніших та найдобріших людей, які завжди її підтримували та допомагали. Обличчя заясніло посмішкою. Чарівник. Вона зустріла чарівника, який випікає хліб. Він змінює людей своєю працею – смачним хлібчиком, печивом, пампушками, круасанами, тістечками, мафінами, еклерами та іншими смаколиками. Злі люди відчувають надзвичайний аромат, смакують їх та …стають добрими, дуже добрими, а головне щасливими. Пекар Петро не має чарівної палички, але у нього є золоті, надзвичайно працьовиті руки, добрі очі, та велике щире серце, яке творить дива. Марічка знову посміхнулась, але очей не розплющувала. Вона чекала та мріяла, мріяла, вчилася відчувати добро своїм серденьком. Матуся завжди навчала: ,,Будь доброю. Доброта – це те, що побачить сліпий та почує глухий”.

   У дверях з’явилась продавчиня. На її обличчі ясніла загадкова усмішка. У руках вона тримала білий халат та ковпак. Марічка сиділа із заплющеними оченятами. Вона легенько торкнулася руки дівчинки, яка одразу розплющила оченята і все зрозуміла без слів. Марічка щиро подякувала, швиденько одягнула спеціальний одяг, пообіцяла бути дуже чемною і побігла на кухню.

– Добридень, пекарю. Як у Вас гарно!

– Привіт, Марічко. Тобі дуже личить цей пекарський ковпак.

– Пекарю Петре, спасибі Вам, що дозволили мені спостерігати за Вашою працею.

– Будь ласка, Марічко. Сьогодні ти будеш не лише спостерігати, але й випікати.

– А хіба так можна? – здивувалась дівчинка.

– Так, можна.  Зараз ми замісимо тісто.

   Пекар Петро підготував тепле молоко, поклав туди цукор та дріжджі. Запропонував Марічці усе ретельно розмішати. Вона була неймовірно щасливою. Декілька хвилин дівчинка спостерігала, як підходять дріжджі. Пекар підготував борошно, запропонував дівчинці просіяти його. З’явилася біла хмаринка. Марічка відчула муку у руках. Далі у просіяне борошно влили дріжджі, поклали дрібку солі та вибили яйце, влили олію. З цих інгредієнтів замісили тісто. Марічка спробувала замішувати тісто. Вона дуже хвилювалася, але пекар Петро її підтримував, давав поради та разом з нею щиро сміявся. Потім вони залишили тісто, аби воно підійшло.

 – Хлібчик буде дуже смачним! – впевнено сказав пекар.

– Звідки Ви знаєте? – запитала Марічка.

– Хліб буде смачним, бо ми замішували його з радістю та щирістю, а перед початком роботи, вранці, я помолився за щасливий та вдалий день.

– Я теж вранці молилася, аби мій день був веселим та … чарівним, а усі люди добрими, здоровими та щасливими.

– Ти дуже добра дівчинка.

– Дякую. А Ви, пекарю,– чарівник. Чарівник Петро. Дозволите Вас так називати?

Пекар засміявся і сказав:

 – Гаразд, Марічко. Домовились.

  Далі з тіста сформували хлібини та поставили їх у піч. Дівчинка не могла натішитися такою працею. Вона не відривала погляду від вправних рук пекаря, намагаючись усе запам’ятати, усього навчитися.

Спеклась хлібина

І сонечком ясніє на столі.

Вона ввібрала ласку рук та щирість серця

Того, хто виплекав її.

  Який же ароматний спікся хлібчик! Він сяяв сонечком на столі. Пекар Петро спостерігав, як маленька дівчинка щиро насолоджується працею своїх рук. Він згадав себе, маленького допитливого хлопчика, який так мрія навчитися пекти хлібчик, тістечка, пиріжки, торти. Маленький Петрик завжди уважно спостерігав за працею матусі і бабусі. Вони здавалися йому справжніми чарівницями, котрі змінюють світ навколо. Їхня доброта, щирість та працьовитість творили дива – робили людей добрими та втамовували їхній голод. Саме вони навчили його пекти – були його найпершими вчителями життя, здійснили його мрію. Яким же він був щасливим, коли вперше випікав хлібчик! Сьогодні він, направду, почував себе чарівником, який здійснив мрію маленької блакитноокої дівчинки.

 – Пекарю Петре, дякую, дуже дякую, що дозволили мені спекти з Вами хлібчик! Я така щаслива! – Марічка міцно обійняла пекаря.

 – Марічко, ти ще багато чого зможеш навчитися випікати. У тебе дуже добре та щире серденько, яке принесе людям багато добра.

   Марічка та пекар Петро смакували свіжим хлібчиком з ароматним липовим чаєм. Цей звичайний осінній день став для блакитноокої допитливої дівчинки Марічки дуже щасливим. Пекар Петро відчув себе чарівником – подарував  радість.

– Спасибі, пекарю Петре, Ви – справжній чарівник, який творить дива. Я до Вас ще прийду і Ви мене ще чогось навчите, будь ласка, - попросила Марічка.

– Домовились, - пообіцяв пекар. – Бережи себе та людей, які дорогі твоєму серцю. Обіймай їх молитвою.

– Так завжди говорить моя матуся. Може Ви знайомі? – запитала дівчинка.

– Марічко, так говорять усі матусі, і моя теж, – усміхаючись, промовив пекар.

– До зустрічі, пекарю Петре. Я скоро прийду.

– До  зустрічі, Марічко.

   Марічка пригостила свіжим хлібчиком продавчиню. Побажала їй гарного дня і попрямувала додому.

    У повітрі пахло мріями…

Історія третя

Талант

                                                              Руки пекаря пахнуть хлібом

                                                            Теплим, духмяним, святим.

                                                      Вони наповнені добром

                                                              Щирим, рідним, людським…

   У повітрі пахло щирістю…

   Кожна людина, яка живе на цій планеті, є неповторною. Її неповторність проявляється зовнішньо та внутрішньо. Талант – це дарунок Бога, котрий виділяє нас з-поміж юрби.

   Марічка прокинулась дуже рано. Осіннє сонечко своїми промінчиками лагідно торкалося її щічок. Дівчинка розплющила оченята та посміхнулася. У неї сьогодні був дуже відповідальний день, зовсім не схожий на інші, адже вона повинна допомогти іншим стати хоч трішки щасливішими.

   Якось, повертаючись з прогулянки додому, Марічка побачила, як пекар Петро пригощає діток смаколиками. Діти, звичайно ж, раділи та дякували. Це була бідна дітвора у старому одязі, замурзана; мабуть, вони жили на вулиці і до школи не ходили. Іншим разом дівчинка побачила, як пекар давав хліб дорослим людям, безхатькам.

    Про ці події Марічка довго міркувала, але запитати не наважувалася. Вона знала, що її рідні теж допомагають потребуючим людям; але вони, як і пекар Петро, роблять це потай.

   Сьогодні у пекаря Петра було дуже багато справ, адже, крім основної роботи, він вирішив спекти смачних ватрушок для діток вулиці. Вони часто прибігали до пекарні, довго стояли біля вітрини, розглядаючи хліб, тістечка. Ні, вони нічого  не просили, просто розглядали та мріяли…  у людей бувають різні мрії. Хтось мріє про дорогі 

речі, а хтось – про шматок хліба…У такі митті пекарю ставало 

дуже боляче та  прикро. Давно віднайшовши свій талант – 

випікати хліб, він твердо вирішив,  працювати не лише заради 

грошей, але, в першу чергу, заради добра та радості. Пекар 

Петро не уявляв свого життя без можливості випікати та 

пригощати своїми виробами інших, даруючи людям частинку 

свого серця.

У кожного є крила –

Це мрія золота.

Вона завжди відверта,

Мов посмішка дитя.

   Марічка, крім звичайної школи, відвідувала ще й музичну, де навчалася грати на скрипці. Їй дуже подобалася мелодія цього інструмента. Матуся порівнювала його з душею. Слухаючи  музичні твори, дівчинка часто малювала в уяві радісних та щасливих людей, котрі творять добро, допомагають іншим. Марічка мріяла досконало освоїти музичну грамоту, оволодіти інструментом та, найголовніше, … дарувати іншим радість.

    Збираючись до школи, дівчинка згадала про Всесвітній день хліба. Міжнародний союз пекарів та пекарів-кондитерів став ініціатором відзначення такого свята щорічно 16 жовтня. Марічка дуже любила хлібчик. Він був її улюбленою стравою. Також вона згадала про доброго чарівника – пекаря Петра, який дбайливо і дуже турботливо випікає хліб, вкладаючи у нього свою душу. У нього сьогодні свято, потрібно його привітати. Марічка на мить засмутилася, адже вона не приготувала подарунка. Але це була мише мить… Погляд зупинився на музичному інструменті. ,,Еврика! Подарую пекарю частинку своєї душі!”- подумала дівчинка.

    У пекарні-кав’ярні, як завжди, панував надзвичайний аромат. Люди купували  хліб та тістечка, висловлювали вдячність пекарям-кондитерам, хтось смакував кавою та чаєм, усі раділи. Марічка ґречно привіталася. У руках вона тримала музичний інструмент та зефір. Чому зефір? Дорослі часто порівнюють життя з цим смаколиком. Вони бажають один аби жили спокійно, без клопотів, завжди з усмішкою, немов зефір у шоколаді. От вона і вирішила щиро побажати  такого життя пекарю Петру.  

   Блакитноока дівчинка підійшла до продавчині, щоб запитати, чи може вона побачити пекаря. Продавчиня повідомила їй, що його немає у пекарні, бо у нього дуже важлива справа; але дівчинка може вийти на двір і допомогти йому. ,,Допомогти? Але чим?” – Марічка нічого не зрозуміла, а продавчиня, нічого не пояснюючи, загадково посміхнулася.

   Марічка вийшла з пекарні. Раптом її вухо впіймало радісний сміх та слова вдячності. Цікаво, що там відбувається. Зайшовши за ріг будівлі, вона побачила юрбу дітей, які були дуже задоволені, веселі. Пекар Петро пригощав їх ватрушками. Дітвора, приймаючи гостинці, щиро дякувала та обіймала пекаря. Марічка розчулилась. Вона не могла промовити жодного слова, адже це були діти вулиці. Пекар Петро дарував їм не лише смаколики, він дарував їм частинки своєї душі. Дівчинці теж захотілося подарувати цим дітям радість, мрію…але у неї нічого не було. Нічого, … крім скрипки. Вона витягнула музичний інструмент, і … зазвучала ніжна мелодія. На мить запанувала тиша. Всі уважно дивились у той бік, звідки линула музика. Марічка зосереджено грала, не піднімаючи очей, боялася збитися або щось забути… Усі захоплено розглядали маленьку дівчинку, яка грала, вкладаючи у мелодію усю свою душу… Коли закінчився музичний твір, то залунали оплески, піднявши голову, вона побачила навколо себе дітей. Вони так щиро раділи. Пекар Петро лагідно посміхався. Його очі були наповнені добром та щирістю, а в руках він тримав ватрушку.

– Це для тебе, Марічко, – промовив він. – Спасибі тобі за чудову мелодію серця. Вона нам дуже сподобалась.

– Так, дуже – дуже! – підхопили діти.

– Ти дуже талановита! – сказав пекар Петро, – Не зупиняйся, продовжуй дарувати свій талант людям, і вони віддячать тобі щирістю.

– Дякую  вам усім, – промовила, посміхаючись дівчинка.

– Сьогодні у тебе з’явилося багато шанувальників, яким ти подарувала частинку своєї душі, – сказав  пекар.

– І ви, пекарю, даруєте частинки своєї душі людям. Мабуть, у Вас дуже велика душа, – промовила Марічка.

 – Ні, Марічко, вона звичайна.

   Пекар лише посміхнувся. Так посміхаються дорослі, коли дуже хочуть, щоб усі діти, продовжували  мріяти та творити добро.

– Пекарю Петре, від хвилювання я зовсім забула привітати Вас зі святом. Ваша професія приносить людям щиру радість. Ви створюєте для інших щодня свято. Завдяки Вам люди стають ситими та добрими. Щиро дякую Вам за невтомну щоденну працю, щирість та чуйність. Дозвольте пригостити Вас зефіром у шоколаді та побажати  Вам спокійного життя – це зефір, сповненого добром та радістю – це шоколад.

   Пекар Петро розчулився. Він не очікував подарунка, а найголовніше – такої щирості та вдячності за улюблену працю, яка стала для нього покликанням.

– Спасибі, Марічко, – промовив він.

   Приймаючи дарунок, пекар відчув тепло дитячих сердець та ласку рук, адже уся дітвора його обіймала. Щирість дитячих душ робить нас, дорослих, найщасливішими та найдобрішими.

– Тепер я сам, немов зефір у шоколаді – звичайний пекар, оповитий любов’ю

багатьох діточок.

– Ні, Ви – добрий чарівник, – промовила Марічка. І уся дітвора підхопила: ,,Чарівник, чарівник, добрий чарівник”.

   У повітрі пахло щирістю…

Історія четверта

Радість

                                       Радіти варто кожну мить,

                      Радіти щиро так,

                        Немов мала дитина

                                             Й не варто рахувати пережитих бід,

      Прожитих літ,

                                   Лиш варто людям щиру радість дарувати.

                                                                  

   У повітрі пахло щирістю…

   За вікном танцювали сніжинки. Вони, немов балеринки, витанцьовували свій таночок, зачаровуючи усіх. Дітвора захоплено роздивлялась  і радісно намагалася впіймати їх у долоньки. Тендітні сніжинки летіли і летіли. Вони торкалися дитячих носиків та щічок, перетворюючись у краплинки води. Діти щиро втішалися. Навіть дорослі, які, зазвичай, заклопотані та сумні, зачаровано розглядали сніжинки. Земля вкрилась білим килимом. Дахи будинків одягли шапки, крони дерев – берети, а ялини – вишукані сукні. Здавалося, що казка ожила.

   Марічка насолоджувалася красою зимового міста. Вона повільно йшла вулицею, милуючись сніжинками. Завтра улюблене свято усієї дітвори – День Святого Миколая. Його чекають усі діти й… дорослі. Кожен чекає такого подарунка від Святого Миколая, якого не можна купити у крамниці, не можна загубити або обміняти. Кожен чекає свою мрію… Це дуже добре знають дорослі, які не просять нічого з того, що можна купити, бо вони чітко усвідомили цінність людського життя, дружби, вірності, надійності, щирості. Марічка часто чула такі розмови у рідній домівці. Вона переймала життєві настанови від родичів, хоча не завжди усе розуміла, але намагалася запам’ятати і нічого не забути. Часто подумки поверталася до почутих слів і довго над ними міркувала. Вчителька у школі завжди говорить, що найскладніша наука – це життя, а батьки – це вічні вчителі. У всіх свої мрії, але уже сім років українці мріють при мир на сході країни, про щасливе повернення воїнів із зони АТО. Усі про це мріють…

   Марічка ввійшла у пекарню-кав’ярню. Медовий аромат залоскотав її носика. Покупці уважно розглядали вітрину. Вона була незвична, святкова, смачна, і … містила прохання. Прохання поділитися святковими гостинцями із воїнами, які захищають нашу державу ціною власного життя. Кожен бажаючий міг долучитися до цієї доброї справи.

 

    ,,Шановні покупці нашої кав’ярні-пекарні, запрошуємо Вас стати чарівниками і створити радість для хоробрих та відважних воїнів АТО. Ви можете придбати смачні медові пряники для наших захисників, написати вітання, а ми передамо їм; також Ви можете ,,підвішати” для них філіжанку ароматної кави або горнятко запашного чаю. Відкрийте своє серденько для добра, і воно Вам повернеться людською вдячністю.

 Вірте у диво!

 З повагою і любов’ю – пекар  Петро.”

 

   ,,Справді, – подумала Марічка, – пекар Петро – добрий чарівник, який вчить людей творити добро. Він допомагає кожній людині змінитися на краще. Потрібно брати з нього приклад!”  Дівчинка придбала медові пряники для своїх рідних та воїнів АТО, написала їм декілька слів: дякуємо, молимось, чекаємо, пам’ятаємо, любимо; подумки попросила у Бога аби всі повернулись додому живими та здоровими; ,,підвішала” три горнятка запашного липового чаю; ґречно подякувала та попрощалась.

   Вийшовши з пекарні, дівчинка поглянула у велике вікно. Пекарі-кондитери вправно працювали, радісно чарували над хлібчиком, тістечками, пряниками та іншими смаколиками – вони створювали свято. Пекар Петро, на хвильку піднявши голову, помітив маленьку блакитнооку Марічку. Він радісно посміхнувся та кивнув головою. Його очі ясніли щирістю та добром. Дівчинка помахала рукою, прощаючись, а потім попрямувала додому. Красиві сніжинки продовжували свій танок.

  У повітрі пахло щирістю та дивом…

Історія п’ята

Особливість. Оригінальність

                                                                      Усі ми прагнем дива,

                                                                    І  свята теж чека.

                                                                  Отак собі живемо

                                                                       Від Різдва і до Різдва.

   У повітрі пахло святом…

   Під ногами порипував сніг. Місто було засніжене. Завтра Різдво. Кожна родина збереться за святковим столом. Радісні зустрічі, щирі слова, обійми і, звичайно ж, сльози…сльози від щастя. Народження маленького Ісусика зігріє кожне серденько, подаруємо йому любов та надію. І лунатиме над світом коляда про народження Христа…

   Марічка, як завжди, не могла всидіти, склавши руки. Вона вирішила піти на прогулянку. Їй хотілося побувати у казці…справжній казці, де панує радість, добро, щирість. Але, як же вона туди зможе потрапити? У казках вміють чарувати, змінювати сльози на посмішки, зло на добро, сум на радість. Марічка могла лише мріяти, але вона знала, що мрії мають здатність збуватися…

   Пекарня… Пекар Петро… Чарівник пекар Петро… Марічка посміхнулася і попрямувала до пекарні.

– Добридень, – ґречно привіталася  вона, ввійшовши до зали. – Як у Вас смачно пахне! – вигукнула захоплено.

   Дівчинка підбігла до вітрини і побачила багато свіжих калачів. Очі розбігалися від різноманіття виробів: калачі з маком, родзинками, цукатами, кунжутом, присипані пудрою…

    ,,Неодмінно слід придбати калачика, – подумала дівчинка. – Звичайно,бабуся з матусею спечуть калачі. Але ж у них велика сім’я: старші братики полюбляють різні смаколики, татусь теж не відмовляється, матуся, бабуся, дідусь, та й вона сама дуже любить калачик. На Різдвяні свята до них завжди з’їжджається уся родина – повна хата гостей. Лунає радісна коляда, яка прославляє народження Христа”.

   У залі кав’ярні-пекарні з’явився пекар Петро. Він саме виніс з кухні щойно спечені калачі. Надзвичайний аромат запанував навколо.

– Привіт, Марічко, – пролунав  знайомий голос.

– Добридень, пекарю, – відповіла  блакитноока дівчинка.

– Ти уже готова до Різдва? – запитав пекар.

– Я уже прибрала  у кімнаті, гарно поскладала усі свої іграшки та  речі, вивчила нові колядки, виготовила різдвяні вітальні листівки, щодня допомагаю батькам, багато читаю, прикрасила ялиночку, але я … мрію створити щось надзвичайне власними руками, – промовила Марічка.

– Власними руками та наповнити його добром? – запитав, усміхаючись пекар.

– Саме так, пекарю, – відповіла дівчинка.

– Тоді я запрошую тебе до нашої святкової кухні, де ми випікаємо смачні калачі, наповнюючи їх добром, вкладаючи у них частинку своєї душі, – сказав пекар.

– Спасибі, пекарю Петре! – вигукнула Марічка. – Ви – справжній чарівник!

   На кухні усі пекарі-кондитери сьогодні були одягнені у фартухи апельсинного кольору та кухарські ковпаки. Вони так вправно та весело працювали, навіть колядували. ,,Особливе місце. Чарівна атмосфера… Така може бути лишу у…казці. Так, саме у казці. Мрія, моя мрія здійснилася,’’– щиро  втішилась дівчинка. Пекар Петро приніс фартух апельсинового кольору й ковпак для Марічки, такий самий, як у нього. Вона дуже зраділа.

   Пекар показав, як плести калач. У його руках все виходило дуже вправно, красиво та швидко. Марічці спочатку не вдавалося. Вона засмутилася…Пекар Петро підбадьорював, показував знову і знову, та співав колядку. Дівчинка дуже старалася навчитися. Вона вкладала у калачик усю вправність маленьких рученят та щирість своєї душі. І вона змогла виплести гарного калача. Пекар Петро поставив вироби у піч. Поки вони випікалися, він приготував запашного липового чаю. Пекарі мали хвильку часу для відпочинку. Вони випили чаю, похвалили Марічку за наполегливість та старання в опануванні пекарського ремесла, а потім весело заколядували. Кожен згадав себе таким же маленьким та допитливим, подякував Богу за талант випікати смаколики, дарувати людям радість та втіху. Свіжоспечені калачі наповнили кухню надзвичайним ароматом Різдва та людської щирості, Різдвяної казки.

– Пекарю Петре, спасибі Вам за казку. Ви – добрий  чарівник, який дарує людям радість! – Марічка обійняла пекаря. – Бажаю Вам веселого Різдва, смачної куті та дзвінкої коляди!

– Спасибі, Марічко, за привітання та щирі побажання. Нехай у твоїй родині завжди панує Різдвяна радість та добро! – посміхаючись, промовив пекар. Його очі ясніли добром та щирістю.

– До зустрічі, пекарю Петре!

– До зустрічі, Марічко!

   Марічка попрямувала додому. Вона несла у руках смачний свіжоспечений калач з родзинками, а в серденьку – щиру радість.

   У повітрі пахло святом…

Вірте, люди, в казку

Та в її добро.

Майте душу щиру,

Що дарує всім добро.

 Розділ другий

Історія перша

Мрія

                                                             Кожен мріє про своє:

                                                   Добре і чарівне.

                                                                  Хай здійсняться мрії всі:

                                                 Щирі і таємні.

        У повітрі пахло несподіванкою…

    Неочікувано небо вкрили сірі купчасто-снігові хмари, стемніло, … повільно почали падати великі, лапаті сніжинки. Вони вкривали доріжки, будинки, дерева, сідали на одяг перехожих. Впавши на маленького носика або великого носа, перетворювалися у краплину води. Це втішало діток та змушувало посміхатись дорослих, які заклопотано кудись поспішали. Кошенята гралися зі сніжинками, песики намагалися їх впіймати. Діти будували сніжні замки, ліпили сніговиків, весело спускалися з гірки на санчатах …

    Марічка намагалася впіймати найбільшу сніжинку. Вона підставляла рукавичку, аби та не розтопилася на руці. Впіймавши, уважно її розглядала. Дівчинка знала, що усі сніжинки шестипроменеві, їх можна вписати у правильний шестикутних, про це вони вивчали на уроках природознавства. Кожна сніжиночка дуже філігранна, витончена і неповторна. Марічка не змогла впіймати двох однакових сніжинок. Вони усі різні, не схожі одна на одну. Дівчинці захотілося створити свою сніжинку, але не таку, як на уроках образотворчого мистецтва, де малюють її фарбами на аркуші паперу, або витинають на уроках трудового навчання. Дівчинка почала мріяти про створення незвичної сніжиночки …

    Пекар Петро давно мріяв створити такий заклад, у якому було б затишно і дорослим, і дітям, куди б поспішали усі, аби скуштувати чогось смачненького, погомоніти за філіжанкою смачної кави або горнятком духмяного чаю, чи просто посидіти та відпочити від щоденної метушні, побачитись з рідними і друзями, насолодитись затишком. Він дуже хотів передавати свій досвід і любов до праці допитливій дітворі й щиро прагнув навчити їх шанувати хліб та зберігати традиції рідного народу…

   Раптом Марічка зупинилась. Від несподіванки вона широко відкрила оченята

і повільно прочитала: ,,Пекарня-кав’ярня ,,Сім’я”…

– Ого! Цікаво-цікаво! – вигукнула вона.

   Блакитноока дівчинка ввійшла у пекарню. Як же тут затишно! Усе змінилось! Новенькі барвисті меблі, схожі на великі смачні тістечка, якими так і хочеться поласувати. Марічка стояла, уважно розглядаючи усе навколо. Їй хотілося усе-усе запам’ятати… ,,Я потрапила у справжню казку”, – прошепотіла дівчинка.

– Привіт, Марічко! – почувся знайомий голос.

   Поряд привітно посміхався Пекар Петро. Марічка зовсім не помітила, коли він з’явився у залі пекарні. У руках пекар тримав імбирне печиво. Зверху білою солодкою глазур’ю була намальована сніжинка, немов справжня: шестипроменева, філігранна, витончена, а ще … дуже духмяна, свіженька та смачненька. Пекар Петро простягнув дівчинці печиво.

– Добридень. Це для мене? – запитала Марічка.

– Так, для тебе. Сьогодні я пригощаю усіх відвідувачів нашої пекарні імбирним печивом, – відповів, посміхаючись, пекар.

– Спасибі Вам, пекарю Петре. Ви, немов, прочитали мої думки, – промовила дівчинка, пильно розглядаючи імбирну сніжинку, – Я саме мріяла про незвичну сніжиночку. Ви – справжній чарівник!

   Пекар Петро щиро розсміявся. Його очі, як завжди, випромінювали добро, щирість та привітність.

– Тішуся, що сніжинка тобі сподобалася. Смакуй її на здоров’я!

– А Ви таки добре вмієте чарувати! – захоплено вигукнула Марічка, – таку казку створили у пекарні!

– Я дуже старався, щоб нашим відвідувачам усе сподобалось! Мені щиро допомагали рідні та друзі: підтримували, радили, а найголовніше – подарували багато свого часу та допомогли здійснити мрію. Я щиро дякую Богу за те, що у моєму житті є люди, які мене ніколи не зрадять, не залишать у скрутні хвилини, не дозволять мені ,,спасувати” перед проблемами. Вони – моя опора, підтримка, мій успіх, мої крила, моя сім’я.

– Сім’я! – повторила Марічка, – от чому Ви так назвали пекарню. Сім’я – це найрідніші та найвідданіші люди. Ви для них створюєте свої смаколики. Я все правильно зрозуміла?

– Так, Марічко, усе саме так, – відповів пекар.

– Я теж дуже-дуже люблю свою сім’ю.

– Любов – це найбільший дарунок, який ми можемо комусь подарувати. Любов не можливо придбати за гроші, не можливо загубити; це щирість людських сердець, яку потрібно плекати та оберігати і ніколи не зраджувати.

– О, Ви знову говорите так, як мої рідні, ті що дорослі та серйозні, іноді дуже заклопотані. Усі дорослі чимось схожі. Ви багато читаєте, багато знаєте, тому з вами цікаво.

   Пекар Петро посміхнувся, але промовчав. Він згадав себе маленьким хлопчиком, таким як Марічка, коли дорослі розмовляли з ним про найголовніше у житті. Мабуть, усі діти, ті, що веселі і безтурботні, іноді дуже допитливі, чимось схожі. Вони так відкрито пізнають життя і так щиро вміють мріяти, що їхні мрії обов’язково збуваються!

– Пекарю Петре, будь ласка, запакуйте мені з десяток смачних імбирних сніжинок, аби я пригостила ними своїх рідненьких, –  попросила дівчинка.

– Гаразд, Марічко, – відповів пекар, – зачекай хвильку.

   Поки Марічка чекала своє замовлення, вона зручно примостилася за столиком біля вікна, посмакувала незвичною сніжинкою із запашним малиновим чаєм. Подумала собі, що завжди варто бути доброю та щирою людиною, адже вона може допомогти іншим та мати їхню підтримку й любов.

 – Спасибі Вам, пекарю Петре. Сьогодні, за вечерею, я розповім своїм рідним про казкову пекарню-кав’ярню ,,Сім’я”, де створює надзвичайні смаколики справжній чарівник. Сподіваюся, що скоро уся наша сім’я завітає до Вас на гостину, – щиро посміхаючись, промовила Марічка.

– Чекатиму Вас з нетерпінням, – сказав пекар.

– До зустрічі, пекарю.

– До зустрічі Марічко.

    Дівчинка обережно поклала смачне печиво у наплічник та попрямувала додому. Тендітні сніжинки витанцьовували свій танок та ніжно вкривали усе навколо: стежинки, будинки, автомобілі, дерева, одяг перехожих, падали на великі носи та маленькі носики, виблискували на сонечку.

   

Історія друга

Акуратність. Артистичність

                                                   У казках живуть герої

                                          Щирі та правдиві.

                                              Хай всі люди на землі

                                                            Стануть добрі та щасливі.   

         У повітрі пахло невідомим почуттям …                    

       Марічка неквапом поверталася знайомою дорогою. Уроки закінчились, дітвора побігла грати сніжки, але їй зовсім не хотілося веселитися. Зимове сонечко бавилося зі сніжинками, які легенько вкривали землю. Дівчинка, немов, не помічала краси довкілля, щось її засмутило. Вона ще ніколи не відчувала такого болю та розчарування. Їй так хотілось заховатися від усіх та … просто розплакатися, … але вона трималася з усіх сил. Ні, ніхто не повинен бачити її болю та … сліз. Що ж це за відчуття таке дивне, коли ти перестаєш довіряти іншим, коли твою дружбу оцінюють. Хіба ж так годиться?

   Сьогоднішній день розпочинався так радісно. Сповнена добрих намірів, привітності,  Марічка поспішала до школи. Вона уявляла скільки нового зможе дізнатися, які веселі ігри пограє з однокласниками, якими таємницями поділиться з подружкою.

   Щорічно дев’ятого лютого відзначають день піци. Марічці дуже хотілося посмакувати з друзями піцою. У шкільній їдальні випікали пиріжки з різною начинкою, булочки та піци. Гамірлива дітвора любила ласувати випічкою. Іноді купували піци й томатний сік. Сідали за стіл, їли та ділилися таємницями. Можливо хтось з дорослих подумає собі, що у маленьких дітей і таємниці маленькі, але, дозвольте вам зазначити, любі читачі, що це зовсім не так. Їхні таємниці просто … ВЕЛЕТЕНСЬКІ … й довірити їх можна не кожному, а лише      

   У пекаря Петра теж були таємниці, як і в кожного з нас. Він завжди оберігав від інших свої мрії, задуми та з особливою ніжністю беріг близьких та друзів. Пекар ніколи не вихвалявся, не був пустослівним. Він завжди дотримувався даного слова. Намагався відчувати серцем усе, над чим задумувався, усе ретельно продумував. Завжди був акуратним у пекарському мистецтві, думках, висловлюваннях, делікатним у розмовах, щирим у стосунках з людьми, але іноді й йому було непереливки. Важко догодити усім, задовольнити усі смаки та забаганки вибагливих відвідувачів. Тоді доводилось проявляти артистичність, ставати актором і посміхатись ,,крізь сльози”. Стає дуже прикро й боляче, коли оцінюють талант, намагаються грошима виміряти частину твоєї душі, вкладеної у виріб, вправність рук, досвід, турботу, щирість … Хоча, є люди, котрі відчувають твою щирість. Щойно ввійшовши у пекарню-кав’ярню, вони привітно посміхаються, навзаєм щиро спілкуються, ввічливо поводяться, зі смаком куштують усю випічку, просять ще, і, в жодному разі, не забувають подякувати. Щиро подякувати!

   Сніжинки падали на личко засмученої блакитноокої дівчинки, яку, здавалось, ніщо не могло розвеселити, але … раптом … вона, ледь не впавши, … зупинилась. Їй так сильно захотілося усе забути, поспілкуватися з добрими людьми, так, саме з добрими людьми, вони ж обов’язково є. Люди, котрі тебе не будуть оцінювати, не будуть порівнювати з іншими, не будуть у тебе щось вимагати, ніколи тебе не ображатимуть. Вони завжди про тебе піклуватимуться, захищатимуть, чекатимуть, вони зроблять усе, аби ти посміхалась і почувалася щасливою. Ці люди – це твої крила. Вони завжди щирі та привітні. З такими позитивними думками Марічка непомітно наблизилась до затишної пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”. Дівчинка подумала, що варто скуштувати піцу, яку випікає пекар Петро. Вона ще ніколи не купувала її, але бачила на вітрині. Сьогодні спробує.

    Марічка ввійшла у пекарню й одразу почула ,,жріамулі”. Грузинський народ цим словом називає веселий гомін дітвори та щебет птахів. Щира радість наповнила серце дівчинки. Вона повеселішала. На усіх столиках були піци, але … сирі, ще не випечені. Їх ніхто не їв. Усі старанно працювали із заготовками: мастили їх томатною пастою, викладали ковбаску, шинку, грибочки, помідори, посипали тертим сиром…

– Привіт! Не стій біля дверей, приєднуйся до нас, – раптом почула Марічка.

– Привіт.

   Білявий хлопчик швиденько відсунув вільного стільця і запросив Марічку до

їхнього столика. Дівчинка, усміхаючись, прийняла запрошення.

– Спасибі, – промовила вона.

– Будь ласка, – відповіли в один голос усі, хто працював за цим столиком, – разом веселіше. Тебе як звати?

– Марічка.

– А мене Юрком кличуть, – сказав білявий хлопчик.

– Я – Оленка, – промовила  дівчинка-веселинка.

– Я – Віталік, – представився хлопчик з шоколадними очима.

– Я – Аничка, – посміхаючись сказала сіроока дівчинка.

– Сьогодні день піци. Ти чула про такий? – запитав хлопчик з шоколадними очима.

– Так, знаю, – відповіла Марічка.

– Пекар Петро влаштував для нас свято, – сказала сіроока дівчинка.

– Він усіх пригощає! Подивись скільки діток тут зібралось! – промовила дівчинка-веселинка.

– Вітаю, Марічко! Ти вже познайомилась з моїми маленькими друзями! – привітно запитав пекар.

 – Добридень, пекарю Петре! Так, познайомилась. У Вас дуже гарні друзі: щирі та добрі, – відповіла Марічка.

– З чим тобі смакує піца? – запитав пекар.

– Я люблю добрі піци! – відповіла Марічка.

– Отже, піца з добром для добрих людей! – весело усміхаючись, промовив пекар. – Трішки зачекайте і добрі пекарі її спечуть.

   Пекарі забрали зі столів великі піци. Поклали їх на металеві листи та відправив у духову шафу. Діти з нетерпінням чекали. Запанувала тиша. Усі чекали…

    Незабаром у залу проник запах томатів, сиру, ковбасок. Він так лоскотав носики діток. Вони вже уявляли смак свіжоспечених піц… Заплющували оченята… і чекали… І ось пекарі почали вносити рум’яні, смачні, запашні …

піци. Дітвора не могла відірвати від них погляду. Чемно чекали, поки усім принесуть, поріжуть на шматки. Лише, коли пекар Петро сказав: ,,Смачного” і  усі дружньо відповіли: ,,Дякуємо”, почали куштувати.

    Тільки  тепер Марічка помітила, що у залі немає жодного дорослого, лише діти, чемні діти. Вона зрозуміла, що пекар Петро, пригощаючи діток смачною  піцою, не чекав винагороди. Зробив подарунок з радістю від щирого серця. Просто подарував…

   Як же весело та радісно відпочили діти. Щире спасибі лунало у залі.

   Лише щира дружба варта нашої уваги. Цінуймо справжніх друзів, їх дуже мало, але вони варті нашої довіри!

– Спасибі, пекарю Петре, Ви знову начарували багато добра та створили казку для діток! – промовила Марічка.

– Дякую, Марічко. Тішуся, що усі задоволені. Мені та моїм помічникам було приємно створювати казку для вас, – щиро посміхаючись, сказав пекар.

– Бережіть себе, – промовила, прощаючись блакитноока дівчинка.

– І ти себе пильнуй, Марічко! – відповів пекар.

   Марічка попрощалася з новими знайомими, придбала смачну піцу для рідних і весело, щиро усміхаючись, попрямувала додому. Який же дивний день сьогодні видався. Вона розчарувалася в одній подружці, а зустріла трьох нових та щирих друзів, які з першого погляду проявили привітність та ввічливість. Як же дивно Господь створив наш світ! Ніколи не варто думати, що усе втрачено! Вірмо у диво і воно трапиться!

   У повітрі пахло надією та щирістю …

Мов кришталева вода

 Хай буде дружба твоя,

Дарує щира душа

Людям багато добра.

   

Історія третя

Розум

                                                             Ми розуміємо усе:

                                                                      Щире, добре, і складне,

                                                                            Але чому ж приходить зле,

                                                                      Туди, де нам все дороге.

  У повітрі пахло весною…

   Навколо лежало ще дуже багато снігу. Цьогоріч добряче хурделило. Усе засипало снігом. Марічка ще ніколи не бачила такої сніжної зими, та й пекар Петро давно вже такої не пам’ятав. Найбільше снігопаду раділа дітвора. Вона мала змогу щодня веселитись: грати у сніжки, ліпити сніговиків, будувати сніжні замки, спускатись з гірки на санчатах, кататись на лижах… Та, на жаль, не усі діти раділи цій холодній порі року, особливо це стосувалось дітей вулиці, яким холод дуже сильно допікав.

   Розум… Пекар Петро розумів багато речей, завжди намагався знайти відповіді на усі запитання, усе відчути серцем, але вселити у зболені дитячі душі радість та щиру віру у добрих людей, було для нього непростим завданням. Він довго думав, як же, хоч трішки, розвеселити цих діток та навчити їх чогось нового й доброго, аби вони почали довіряти іншим. І… вирішив організовувати смачні посиденьки (майстер-класи), на яких вчити випікати різноманітні смаколики. На ці творчі зустрічі приходили і дітки зі щасливих сімей, де були люблячі матусі й татусі, дбайливі бабусі й дідусі, братики, сестрички. Хлопчики й дівчатка навчалися разом створювати свої пекарські шедеври, допомагати один одному, підтримувати, ділитися, щиро сміятися та зі смаком споживати готові вироби. Згодом вдячні батьки благополучних сімей стали однодумцями пекаря, почали йому допомагати продуктами, дякувати за дбайливе та щире ставлення до їхніх донечок та синочків. Вони тішились, що у житті їхніх дітей з’явився добрий чарівник – пекар Петро, котрий навчав творити добро.

   Пекар Петро завжди з трепетом у душі готував новий майстер-клас. Він намагався передати дітям усі свої знання та вміння, зігріти їх добром та щирістю свого серця, показати, що дорослі їх люблять та турбуються про них. Ніщо не навчить краще, ніж власний приклад, поведінка, життєва позиція, емоції…

Заходжу у пекарню.

Дитячі очі сяють,

Немов, усе про мене знають.

Вони мене завжди чекають.

    Марічка з радістю приходила у кав’ярню-пекарню ,,Сім’я” на смачні посиденьки. Вона любила навчатися випікати різноманітні смаколики, спілкуватися з дітками. Дівчинка  знайшла багато нових друзів, серед яких були: діти вулиці; діти учасників АТО, чиї батьки мужньо захищають нашу землю; діти, у яких хтось з батьків відійшов у засвіти; діти з неблагополучних сімей; діти з особливими потребами. Вона намагалася підтримувати нових друзів, допомагати їм, ділитися з ними. Батьки Марічки часто, усією сім’єю, приходили у  затишну кав’ярню-пекарню. Вони смакували смачною випічкою, спілкувалися, весело проводили час, познайомились з добрим чарівником. Згодом, коли дізналися про доброчинну діяльність пекаря Петра,  матуся і татко Марічки стали потай йому активно допомагали. Про це дівчинка здогадалась, адже її батьки ніколи не любили вихвалятись. Вони намагалися допомагати іншим непомітно. Марічка дуже пишалася матусею й татком та безмежно їх любила!

   У повітрі пахло надією…

А казка завжди творить чудеса,

Міняючи героїв та сюжети,

І, наче, в долі два крила,

Добро і зло - одвічні силуети.

Історія четверта

Інтерес (цікавість)

                                                         Живи, твори та бережи

                                                                  Себе, життя й людей завжди,

                                                           Й добро у серденько клади

                                                                Сьогодні, завтра та завжди!

 

   У повітрі пахло інтересом…

   Пекар Петро дуже любив читати добрі книжки. Він багато часу приділяв цьому заняттю. Міг годинами захоплено читати, на одному диханні прочитував книгу, яка його зацікавила, просто не міг від неї відірватися. У такі митті його переповнював інтерес до подій, які описував автор, до людей, яких змальовував письменник, до пейзажів, до усього невідомого. Іноді пекар Петро, подумки, сперечався з автором. Вважав, що можна було описати усе по-іншому, але завжди з вдячністю закривав прочитану книгу та довго над нею міркував. Згодом розповідав про неї друзям, рекомендував прочитати, висловлював власне ставлення. Пекар Петро завжди мав власну думку. Переконати його у чомусь було вкрай важко, а нав’язати чужу думку – НЕМОЖЛИВО. Він вірив лише перевіреним фактам та… власному серцю. Мабуть, пекар добряче навчися ,,читати” людей, немов книги. Особливо любив ,,пізнавати” щирих, світлих та правдивих діточок.

    Батьки подарували Марічці книгу Алана Александра Мілна ,,Вінні-Пух та всі, всі, всі”. Як же вона нею захопилася! Не могла відірватися. Улюбленим заняттям дівчинки було читання. Вона вважала книгу найкращим подарунком. Завжди любила відвідувати книгарні, де насолоджувалась запахом нових книг. Любов до читання підтримували батьки. Саме вони власним прикладом, любляче й терпеливо, навчили донечку читати. Щотижня організовували сімейні читання, у яких брали участь усі рідні: матуся й татусь, бабуся й дідусь, старші братики. Такі вечори були наповненні добром, щирістю, різноманітними емоціями, родинним теплом та незабутніми спогадами.

   Плюшевий ведмедик Вінні-Пух та його друзі дуже сподобались дівчинці. Цей щирий персонаж жив у Чарівному лісі. Був добрим другом і талановитим поетом, який складав веселі вірші та розважав усіх.

– Добридень, – весело привіталась Марічка.

– Добридень, Марічко, – відповіла привітна продавчиня.

– У Вас, як завжди, так смачно пахне! – промовила дівчинка.

– Так, Марічко, пекар Петро та його друзі-пекарі щодня випікають смаколики для наших відвідувачів, – зазначила продавчиня.

– Добрий чарівник та пекарі випікають, а Ви готуєте смачний чай та запашну каву, – лагідно промовила Марічка.

– Так, ми намагаємося догодити нашим відвідувачам, аби їм було смачно та затишно у нашій кав’ярні-пекарні ,,Сім’я”, – сказала продавчиня.

– Так, у Вас завжди затишно та смачно! – усміхаючись, промовила дівчинка.

– Привіт, Марічко! – почувся добрий та знайомий голос.

– Привіт, пекарю Петре! – весело привіталася блакитноока дівчинка.

– Як твої справи? – поцікавився пекар.

– Спасибі, добре, – відповіла Марічка.

– Тішуся, що у тебе усе добре і на твоєму личку цвіте посмішка, та ясніють оченята кольору неба, – промовив пекар.

– Дякую, – прощебетала Марічка, – а Ваші очі, пекарю Петре, завжди добрі та світлі. Моя матуся говорить, що очі – це дзеркало душі людини.

– Твоя матуся, мабуть, добре вміє розбиратися у людях, якщо навчає тебе найбільше цінувати людську душу, – промовив пекар.

   Раптом до пекарні-кав’ярні ввійшов молодий чоловік. У руках він тримав мольберт, на плечі була барвиста сумка. Він ґречно привітався й замовив філіжанку запашної кави та шматок сирника. Пекар Петро уважно на нього подивився, хвильку подумав,  а … тоді попрямував до його столика.

– Вітаю Вас, – промовив пекар.

– Добрий день, – відповів незнайомець.

– Смачного Вам! – щиро побажав пекар.

– Спасибі, – подякував відвідувач. – Ваш сирник надзвичайно смачний. Ви, мабуть, випікали його з великою любов’ю, добром та щирістю, – привітно промовив незнайомець.

– Дякую за добре слово. Ми завжди вкладаємо частинку душі в улюблену справу, – посміхаючись, промовив пекар Петро.

– Справді, кожен, хто займається улюбленою справою, вкладає у неї свою душу, – погодився молодий чоловік.

– Дозвольте запитати Ваше ім’я? – попросив пекар.

– Мене звати Євген, – відповів незнайомець.

– Дуже приємно. А моє ім’я Петро, – відповів пекар.

– Ви, пекарю, випікаєте надзвичайні смаколики, а я – малюю. Я – художник.

– Про те, що Ви, Євгене, художник, я здогадався одразу, – зізнався пекар Петро.

– Так, справді, про це неважко здогадатися, – розсміявся художник Євген.

– Чи погодитись ви  мені допомогти? – запитав пекар.

– Звичайно! Хоча, я зовсім не вмію випікати і нічогісінько не розумію у пекарській справі, – відповів художник.

– Ні. Нічого не потрібно випікати. Я прошу Вас намалювати на стінах нашої

пекарні-кав’ярні ,,Сім’я” казкових персонажів.

– Це вже цікаво! – сказав художник.

– І кого б ви хотіли, щоб я намалював найпершим? – поцікавився художник.

– Найпершим, я б хотів, щоб ви зобразили Крістофера Робіна, веселого плюшевого ведмедика Вінні-Пуха та всіх його друзів.

– Мабуть, пекарю Петре, у дитинстві ви полюбляли читати казки Алана Алексаксандра Мілна, які він створив для свого синочка? – поцікавився художник.

– Саме так, художнику Євгене. Ці казки наповнені щирістю, добром, привітністю, радістю. Читаючи їх, завжди посміхаєшся, – відповів пекар.

– Так, я погоджуюсь з Вами. Ці казки сповнені  любов’ю до найрідніших та багаті на кумедні історії, які вкладають у дитячі душі добро,  –сказав художник.

– Ці казкові персонажі відомі в усьому світі. Люди різного віку полюбляють читати казки про веселого ведмедика Вінні-Пуха, переглядати мультики Уолта Діснея, і малювати цього персонажа, – весело ділився думками пекар Петро.

– Так. Малювати це веселе ведмежа приносить справжнє задоволення, а дітвора щиро радіє та дякує за такі дарунки, – розповідав художник Євген.

– Діти завжди щирі та правдиві. Вони, немов індикатори наших вчинків: коли ми чинимо добро, то вони вважають нас чарівниками, а коли робимо щось не так, як слід, то розчаровуються у нас і перестають нам вірити й довіряти, –висловлював свою думку пекар Петро.

– Щира правда. Діти наповнюють цей світ добром, щирістю, правдивістю, вселяють надію у наші серця. Такі маленькі, але володіють здатністю змінювати світ своєю безмежною любов’ю, – з ніжністю промовив художник Євген.

– Ми повинні навчати їх добра, правди власним життєвим прикладом, захоплювати своєю професією, дарувати радість, – розмірковувап пекар Петро.

– Ваша правда. Діти – це наше відображення, наше майбутнє, – погодився художник Євген.

   Увесь цей час Марічка спостерігала за відвертою розмовою двох дорослих чоловіків, які щиро ділилися власними думками. Мабуть, художник та пекар відчули, що за ними уважно спостерігає блакитноока дівчинка, яка дуже любить читати і прагне навчатись усього доброго, активно пізнає світ, що її оточує. Пекар Петро промовив:

– Художнику Євгене, чи помітили ви, що хтось хоче приєднатися до нашої розмови?

– Так, пекарю Петре, мені здається, що ця допитлива дівчинка з добрими очима, хоче підтримати нашу бесіду, – відповів художник.

– Марічко, – покликав пекар Петро, – дозволь познайомити тебе з дуже добрим і талановитим художником Євгеном, який, сподіваюсь, зробить нашу пекарню-кав’ярню ,,Сім’я” ще затишнішою, – сказав пекар.

– Добридень, – привіталась Марічка.

– Добридень, Марічко. Мені дуже приємно з тобою познайомитись, – привітався художник. – Якщо пекар Петро довіряє мені свою пекарню-кав’ярню ,,Сім’я”, то я погоджуюсь виконати його прохання і докладу усіх зусиль, аби якнайкраще створити веселі малюнки, які будуть втішати діток.

– Ого! Як цікаво! – вигукнула дівчинка. – Дозвольте запитати, а що ви малюватимете?

– Я намалюю веселе ведмежатко … – не встиг завершити художник Євген.

– Вінні-Пуха! – вигукнула Марічка. – Пробачте, будьте ласкаві, – перепросила.  – Я дуже люблю читати казки про цього ведмедика, Крістофера Робіна та усіх звіряток, які жили у чарівному лісі. Батьки подарували мені цю книгу.

– Будь ласка, – усміхаючись, промовив художник.

– Якось, під час подорожі, а я дуже люблю подорожувати, – зазначив пекар Петро, – я побував на вулиці Вінні-Пуха.

– На вулиці Вінні-Пуха? –  здивовано запитала блакитноока дівчинка.

– Так, Марічко. У Варшаві є вулиця, названа на честь Вінні-Пуха. Плюшевий ведмедик з казок Алана Александра Мілна є улюбленим персонажем у цьому польському місті. У 1954 році було вирішено одну з вулиць Варшави назвати на  честь веселого ведмежатка Вінні-Пуха. Польською мовою назва вулиці звучить ,,Кукуся Пухатка” – захоплено розповідав пекар Петро.

– Ого! Цікаво-цікаво! – радісно вигукнула дівчинка з очима кольору неба.

– Сподіваюсь, що тепер Вінні-Пух, Крістофер Робін та їхні друзі замешкають у нашій пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”, – замріяно промовив пекар.

– Пекарю, ви мене так захопили своєю розповіддю, що я завтра ж приступаю до роботи, – пообіцяв художник Євген.

– Чудово! – зрадів пекар Петро.

– Дуже  цікаво! – підхопила  Марічка. – Я  чекатиму з нетерпінням ваших малюнків.

   Усі весело засміялись. Художник Євген доїв смачний сирник та допив запашну каву. Марічка придбала сирника з родзинками для своїх рідненьких. Вони щиро подякували пекарю Петру, ґречно попрощались та пішли додому. Пекар Петро повернувся на кухню, аби чарувати над смачною випічкою для своїх відвідувачів.

   У повітрі пахло щирістю та мріями …

– Вітаю Вас, – промовив пекар.

– Добрий день, – відповів незнайомець.

– Смачного Вам! – щиро побажав пекар.

– Спасибі, – подякував відвідувач. – Ваш сирник надзвичайно смачний. Ви, мабуть, випікали його з великою любов’ю, добром та щирістю, – привітно промовив незнайомець.

– Дякую за добре слово. Ми завжди вкладаємо частинку душі в улюблену справу, – посміхаючись, промовив пекар Петро.

– Справді, кожен, хто займається улюбленою справою, вкладає у неї свою душу, – погодився молодий чоловік.

– Дозвольте запитати Ваше ім’я? – попросив пекар.

– Мене звати Євген, – відповів незнайомець.

– Дуже приємно. А моє ім’я Петро, – відповів пекар.

– Ви, пекарю, випікаєте надзвичайні смаколики, а я – малюю. Я – художник.

– Про те, що Ви, Євгене, художник, я здогадався одразу, – зізнався пекар Петро.

– Так, справді, про це неважко здогадатися, – розсміявся художник Євген.

– Чи погодитись ви  мені допомогти? – запитав пекар.

– Звичайно! Хоча, я зовсім не вмію випікати і нічогісінько не розумію у пекарській справі, – відповів художник.

– Ні. Нічого не потрібно випікати. Я прошу Вас намалювати на стінах нашої

пекарні-кав’ярні ,,Сім’я” казкових персонажів.

– Це вже цікаво! – сказав художник.

– І кого б ви хотіли, щоб я намалював найпершим? – поцікавився художник.

– Найпершим, я б хотів, щоб ви зобразили Крістофера Робіна, веселого плюшевого ведмедика Вінні-Пуха та всіх, його друзів.

– Мабуть, пекарю Петре, у дитинстві ви полюбляли читати казки Алана Алексаксандра Мілна, які він створив для свого синочка, – поцікавився художник.

– Саме так, художнику Євгене. Ці казки наповнені щирістю, добром, привітністю, радістю. Читаючи їх, завжди посміхаєшся, – відповів пекар.

– Так, я погоджуюсь з Вами. Ці казки сповнені  любов’ю до найрідніших та багаті на кумедні історії, які вкладають у дитячі душі добро,  –сказав художник.

– Ці казкові персонажі відомі в усьому світі. Люди різного віку полюбляють читати казки про веселого ведмедика Вінні-Пуха, переглядати мультики Уолта Діснея, і малювати цього персонажа, – весело ділився думками пекар Петро.

– Так. Малювати це веселе ведмежа приносить справжнє задоволення, а дітвора щиро радіє та дякує за такі дарунки, – розповідав художник Євген.

– Діти завжди щирі та правдиві. Вони, немов індикатори наших вчинків: коли ми чинимо добро, то вони вважають нас чарівниками, а коли робимо щось не так, як слід, то розчаровуються у нас і перестають нам вірити й довіряти, –висловлював свою думку пекар Петро.

– Щира правда. Діти наповнюють цей світ добром, щирістю, правдивістю, вселяють надію у наші серця. Такі маленькі, але володіють здатністю змінювати світ своєю безмежною любов’ю, – з ніжністю промовив художник Євген.

– Ми повинні навчати їх добра, правди власним життєвим прикладом, захоплювати своєю професією, дарувати радість, – розмірковувап пекар Петро.

– Ваша правда. Діти – це наше відображення, наше майбутнє, – погодився художник Євген.

   Увесь цей час Марічка спостерігала за відвертою розмовою двох дорослих чоловіків, які щиро ділилися власними думками. Мабуть, художник та пекар відчули, що за ними уважно спостерігає блакитноока дівчинка, яка дуже любить читати і прагне навчатись усього доброго, активно пізнає світ, що її оточує. Пекар Петро промовив:

– Художнику Євгене, чи помітили ви, що хтось хоче приєднатися до нашої розмови?

– Так, пекарю Петре, мені здається, що ця допитлива дівчинка з добрими очима, хоче підтримати нашу бесіду, – відповів художник.

– Марічко, – покликав пекар Петро, – дозволь познайомити тебе з дуже добрим і талановитим художником Євгеном, який, сподіваюсь, зробить нашу пекарню-кав’ярню ,,Сім’я” ще затишнішою, – сказав пекар.

– Добридень, – привіталась Марічка.

– Добридень, Марічко. Мені дуже приємно з тобою познайомитись, – привітався художник. – Якщо пекар Петро довіряє мені свою пекарню-кав’ярню ,,Сім’я”, то я погоджуюсь виконати його прохання і докладу усіх зусиль, аби якнайкраще створити веселі малюнки, які будуть втішати діток.

– Ого! Як цікаво! – вигукнула дівчинка. – Дозвольте запитати, а що ви малюватимете.

– Я намалюю веселе ведмежатко … – не встиг завершити художник Євген.

– Вінні-Пуха! – вигукнула Марічка. – Пробачте, будьте ласкаві, – перепросила.  –Я дуже люблю читати казки про цього ведмедика, Крістофера Робіна, та усіх

звіряток, які жили у чарівному лісі. Батьки подарували мені цю книгу.

– Будь ласка, – усміхаючись, промовив художник.

– Якось, під час подорожі, а я дуже люблю подорожувати, – зазначив пекар Петро, – я побував на вулиці Вінні-Пуха.

– На вулиці Вінні-Пуха? –  здивовано запитала блакитноока дівчинка.

– Так, Марічко. У Варшаві є вулиця, названа на честь Вінні-Пуха. Плюшевий ведмедик з казок Алана Александра Мілна є улюбленим персонажем у цьому польському місті. У 1954 році було вирішено одну з вулиць Варшави назвати на  честь веселого ведмежатка Вінні-Пуха. Польською мовою назва вулиці звучить ,,Кукуся Пухатка” – захоплено розповідав пекар Петро.

– Ого! Цікаво-цікаво! – радісно вигукнула дівчинка з очима кольору неба.

– Сподіваюсь, що тепер Вінні-Пух, Крістофер Робін та їхні друзі замешкають у нашій пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”, – замріяно промовив пекар.

– Пекарю, ви мене так захопили своєю розповіддю, що я завтра ж приступаю до роботи, – пообіцяв художник Євген.

– Чудово! – зрадів пекар Петро.

– Дуже  цікаво! – підхопила  Марічка. – Я  чекатиму з нетерпінням ваших малюнків.

   Усі весело засміялись. Художник Євген доїв смачний сирник та допив запашну каву. Марічка придбала сирника з родзинками для своїх рідненьких. Вони щиро подякували пекарю Петру, ґречно попрощались та пішли додому. Пекар Петро повернувся на кухню, аби чарувати над смачною випічкою для своїх відвідувачів.

   У повітрі пахло щирістю та мріями …

Історія п’ята

Чуйність

                                                           Наше серце може бачити, чути, відчувати

                        Все те, що посилає Бог,

                                 Душа, мов ластівка, тріпоче,

                                  Коли переживає за свій народ.

 

      У повітрі пахло щирістю…

   Усі з нетерпінням очікували весни, але цьогоріч вона дуже затримувалась. Уже минуло свято весни, з’явилися тендітні на надзвичайно пахучі підсніжники. Вони дарували радість, ніжність. Їхньою красою та неповторністю милувалися усі. Весняний ліс манив своїм затишком та привітністю. Сім’я Марічки часто любила ходити на прогулянки у ліс. На повні груди вдихали чисте повітря, відпочивали душею, насолоджувалися спілкуванням з природою.

   Якось, перебуваючи у лісі, дівчинка згадала казку Івана Франка ,,Лис Микита”. Іван Якович у своїй казці писав про тварин, але вони були наділені людськими рисами та характерами. Найяскравіший персонаж казки – Лис  Микита був дуже суперечливим героєм. З однієї сторони – це переконаний сім’янин, який безмежно любить свою дружину та діточок, піклується про них, захищає, оберігає, допомагає, добре дбає про своє господарство, відважний та хоробрий, а з іншої – хитрий та підступний, любить поглузувати з інших, дошкуляє їм своїми витівками, вміє шахраювати та завжди викручується з халепи. Марічка ніяк не могла зрозуміти, як це можливо, щоб герой одночасно був добрим та хитрим. Вона любила спостерігати за людьми, вивчати їх поведінку, досліджувати їхні вчинки. Завжди думала, що добрі люди ніколи не можуть стати поганими, а от погані завжди можуть змінитися і стати добрими. Блакитноока дівчинка продовжувала вірити у щирість та порядність людей, хоча уже й дізналася, що ж таке розчарування. Вона щиро сподівалась, що колись усі люди нашої планети стануть добрими, порядними та щирими, такими як її рідні, пекар Петро, художник Євген, учителі, друзі… Батьки часто говорили Марічці, аби вона вчилася довіряти людям, але ніколи не забувала перевіряти їхні вчинки.

   Одного весняного недільного ранку, після відвідування храму, за галицькими звичаями, сім’я Марічки вирішила помандрувати рідним містом. Піти ,,на спацир”, як кажуть у Західній Україні. Березневе сонечко щиро зігрівало землю своїм теплом. Гомінкі струмочки весело бігли вулицями міста. Вітерець лагідно гойдав гілля дерев. Блакитне небо, немов підморгувало блакитноокій дівчинці, у серденьку якої жило добро.

    Весело розмовляючи, вони підійшли до пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”.  

– Дозвольте запросити Вас на духмяний липовий чай та смачний хлібчик, – промовила Марічка.

– Дозволяємо, – розсміялася матуся.

– Це чудово! – вигукнули братики.

Татусь відчинив двері, і до зали увійшла матуся, Марічка, братики і татусь.

– Як же тут гарно! – вигукнула Марічка.

– Ого! – підхопив старший братик!

– Надзвичайно! – не втримався другий братик.

– Добридень! Вітаю Вас у нашій  пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”! – пролунало щире привітання пекаря Петра.

– Добридень, пекарю! – хором привіталися діти.

– Добридень! – поважно промовили батьки.

– Чи подобаються вам зміни, які відбулися у нашій пекарні-кав’ярні? – запитав пекар, помітивши, що усі зачаровано розглядають малюнки.

   На одній зі стін зали художник Євген дуже майстерно намалював героїв казок Алана Александра Мілна ,,Вінні-Пух та всі, всі, всі”: Вінні-Пуха, Крістофера Робіна, віслючка Іа, Кенгуру та Крихітку Ру, Тигреня, Сову, Кролика. Усі персонажі були такими веселими, щирими, барвистими. Художник доклав усіх зусиль, аби подарувати дітворі радість. Усі, без винятку, відвідувачі – і дорослі, і малеча – зачаровано розглядали веселих героїв казок.

– Пекарю Петре, дозвольте поцікавитись, – промовила Марічка.

– Будь ласка, – відповів пекар, – уважно тебе слухаю, Марічко.

– Художник Євген ще щось малюватиме? – запитала дівчинка.

– Так. Художник Євген продовжить творити і намалює героя казок Івана Франка – Лиса Микиту, – відповів пекар Петро.

– Лиса Микиту? – перепитала Марічка.

– Знаю, що цей персонаж дуже суперечливий, але є одна риса, за яку я його ціную, – сказав пекар Петро.

– Лише за одну позитивну рису характеру ви готові намалювати цього хитруна на стінах своєї пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”? – здивувалась блакитноока дівчинка.

– Так, Марічко, саме за цю рису характеру – безмежну любов до своїх найрідніших, коханої дружини та любих діточок, – я  хочу бачити зображення їхньої сім’ї  на стіні нашої зали, – відповів замріяно пекар Петро.

– Сім’я – це найдорожче, що може бути у кожної людини, – сказав татусь.

– Саме так, сім’я – це наша підтримка й опора, – продовжила матуся.

– Сім’я – це любов і радість, – прощебетали дітки, обіймаючи батьків.

– У вас дуже щаслива сім’я, – сказав пекар Петро.

– Дякуємо! – весело промовили усі разом.

– Живіть довго, будьте завжди веселі, здорові та щасливі! – щиро побажав пекар Петро.

– Спасибі вам, пекарю Петре, – промовила Марічка. – Ви – справжній чарівник з добрих казок!

 – Дякую, Марічко! – посміхнувся пекар. – Чим я можу вас сьогодні пригостити? – поцікавився він.

– Я запросила своїх рідненьких на духмяний липовий чай та дуже-дуже, ну дуже смачний крафтовий хліб, – відповіла  Марічка.

– Зараз принесу, – посміхнувся  пекар Петро, – тішуся, що він вам смакує.

   Крафтовий хліб… Хочете дізнатись, який він і як його випікає пекар Петро, і чому його так полюбляє Марічка? Якщо так, то запрошую до наступної історії.

   У повітрі пахло чуйністю,… адже чуйність – це вміння відчувати любов, дарувати любов і творити добро.

Історія шоста

Креативність (творчість)

                                            Кожен з нас щось творить:

                                                Хтось співає, хтось говорить,

                                             Хтось читає, хтось стрибає,

                                       Хтось будує, хтось малює,

                                   Хтось усіх завжди лікує,

                          Хтось від бід рятує,

                              Вишиває, шиє, випікає,

                                       Хліб пахучий із печі виймає,

                                         І людей ним щиро пригощає.

                                                   Хтось усіх любить, хтось утішає,

                                          Та усім нам завжди помагає.

 

   У повітрі пахло творчістю…

   Пекар Петро, як завжди, не міг просто виконувати свою роботу. Він любив створювати щось незвичайне та надзвичайне. Йому зовсім не сиділося на місці. Любов до подорожей манила його у мандри. Вирушаючи у мандрівку, пекар завжди клав у свій наплічник записник, у який записував нові рецепти тістечок, смаколиків, випічки, ХЛІБЧИКА… Пекар Петро частенько використовував для записів ґаджети: мобільний телефон, планшет чи ноутбук, але найбільше любив писати від руки, додаючи дорожні замальовки.

   У всіх країнах світу люди випікають смачний хліб, додаючи різні приправи та наповнювачі. Наприклад, італійці випікають фокаччу, пшеничний коржик з прісного тіста з начинкою або без неї; мексиканці печуть тортілью, маленький пшеничний або кукурудзяний коржик; французи смакують бріошем, який може містити крихти шоколаду або родзинки; німці випікають пумперкінель - житній хліб з додаванням цільного зерна… Кожному народові найбільше смакує його хліб.

   Подорожуючи, пекар Петро помітив, що у всіх пекарів, з якими він спілкувався є одна спільна риса – це безмежна любов до своєї професії та насолода від праці. Усіх їх об’єднує щирість душі та відданість своєму ремеслу – пекарській справі. Звідси, мабуть, й походить вислів ,,ремісничий” або крафтовий хліб. Хоча, крафтовими чи ремісничими можуть бути усі продукти харчування, вироби, які виготовляють у маленьких пекарнях, майстернях, кондитерських, цукернях та інших закладах, де панує затишна, люб’язна й творча атмосфера професійної діяльності. Пекар Петро, створюючи пекарню-кав’ярню ,,Сім’я”, поставив собі за мету створити власний крафтовий хлібчик, удосконаливши рецепт традиційного хлібчика.

   Марічка прокинулась сьогодні дуже рано. День обіцяв бути насиченим та веселим: спочатку – уроки у школі, далі – заняття у музичній школі, а потім… веселі посиденьки у пекаря Петра. Він запрошував діток на майстер-клас ,,Крафтовий хлібчик”. Дівчинка швиденько зробила ранкову гімнастику, вмилась, почистила зубчики, одягнулась, поснідала, ґречно подякувала своїм рідненьким за турботу та безмежну любов, побажала усім гарного дня, нагадала, щоб кожен себе беріг та вирушила до школи, прихопивши із собою скрипку.

    Блакитноока дівчинка Марічка дуже любила вчитися. Усі уроки завжди були для неї дуже цікаві. Вона із захопленням пізнавала різні науки. ЇЇ розум ніколи не спав на заняттях. Він активно пізнавав світ. Мелодія скрипки щоразу звучала краще і мелодійніше. Усі зачаровано слухали гру Марічки. Дівчинка дуже старалася і докладала великих зусиль, аби досягти успіху. Творчі посиденьки у пекарні-кав’ярні ,,Сім’я” були для блакитноокої дівчинки – справжнім святом. Зустріч з друзями: хлопчиком з шоколадними очима – Вітальчиком (Віталиком), сіроокою дівчинкою Аничкою, білявим хлопчиком Юрчиком, дівчинкою-веселинкою Оленкою та добрим чарівником – пекарем Петром.

   Пекар Петро дуже любив свою роботу. Він завжди з любов’ю випікав усі вироби. Отримував задоволення від організації та проведення творчих посиденьок у пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”. Тішився, що дітвора раділа, щиро усміхалася і смакувала випічку. Та сьогодні він трохи хвилювався, … адже вирішив навчити діток випікати хлібчик.

   Наше життя схоже на хлібчик: коли ми здорові та щасливі, то воно нагадує запашний, духмяний, рум’яний хлібчик; коли нам боляче та сумно, то хлібчик, невипечений та солоний, немов від сліз; коли нас огортає розпач, переживання, невдачі, розчарування, то хлібчик підгоряє… Можна довго розмірковувати над життям, але цей абзац не для діток, а для дорослих, яким іноді бракує сили на щиру посмішку. Хоча, їх завжди можуть розвеселити діти, які вміють щиро радіти усьому, що їх оточує та безмежно довіряти іншим. Тому, дорогі мої маленькі читачі й читачки, ніколи не губіть ці таланти, навіть коли мине багато-багато років, і Ви станете дуууже і дуже дорослими, зі скельцями на носі,… щиро посміхайтеся усім радостям і негараздам, аби ваше життя завжди було ВЕСЕЛИМ.

   Отож, повернемось у нашу пекарню-кав’ярню ,,Сім’я”. Пекар Петро завчасу підготував борошно, молоко, яйця, дріжджі, олію, сіль, цукор, різноманітні наповнювачі: родзинки, курагу, журавлину, чорний шоколад…

– Добридень! – посміхаючись, привіталась дівчинка з очима кольору неба.

– Добридень, Марічко! – щиро промовив пекар Петро.

– Як же у вас незвично сьогодні! – прощебетала дівчинка.

– Так, не так, як завжди! – погодився пекар.

– І чого ж Ви нас навчите? – запитала Марічка. – Скажу Вам чесно, пекарю Петре, як завжди, мені дууууже цікаво!

   Пекар загадково посміхнувся і промовив:

– Трішки терпіння і про все дізнаєшся…

   Незабаром до зали почали заходити дітки. Усі вони щиро посміхалися, ґречно віталися. Хлопчик з шоколадними очима вмостився за столик і став ретельно розглядати усі інгредієнти майбутньої випічки. Він дуже любив смачні посиденьки у пекаря Петра. Пекарська справа припала йому до душі. Він і вдома частенько, разом з матусею, випікав різні смаколики. Хлопчик намагався усе запам’ятати, усе правильно виконати, нічого не пропустити, аби виріб вдався таким, як у самого пекаря. Віталик та Марічка  у всьому наслідували пекаря Петра. Тай й він багато уваги приділяв саме цим діткам, адже … відчував, що їм припало до душі випікання різних смаколиків. Вони найстаранніше створювали свої вироби і обов’язково … усе робили з великою любов’ю, дуже щиро і правдиво, надзвичайно відповідально. Пекар завжди тішився їхніми стараннями, розумів, що кожне його слово вони зберігають у своєму серденьку.

– Привіт, Віталику! – пролунав знайомий голос.

– Привіт, Марічко! – з усмішкою на обличчі промовив хлопчик.

– Дозволиш приєднатися до тебе? – запитала дівчинка.

– Звичайно, Марічко, – Віталик швиденько встав та відсунув Марічці стільця, – сідай, будь ласка. Мені завжди дуже приємно з тобою працювати.

– Дякую, Віталику, – сіла за стіл Марічка, – мені теж подобається працювати у твоїй компанії. Ти завжди усе так старанно виконуєш.

– Спасибі, – не чекав похвали хлопчик.

– Що, на твою думку, ми сьогодні випікатимемо? – продовжувала бесіду блакитноока дівчинка.

– Сьогодні… – замислився хлопчик з шоколадними очима.

   У залі пекарні-кав’ярні ,,Сім’я” з’явився пекар Петро. На ньому був пекарський фартух та ковпак теплого апельсинового кольору. Він радісно привітався з дітворою:

– Добридень, маленькі пекарі!

– Добридень, пекарю Петре! – прощебетали діти.

– Сподіваюсь, що усі ви здорові та готові навчатись  нового, – промовив пекар Петро.

– Так, усі ми здорові та дуже хочемо дізнаватись усе нове та невідоме, – промовив хлопчик з шоколадними очима.

– Тоді… розпочинаймо наші смачні та веселі посиденьки, – усміхаючись сказав пекар.

   Очі пекаря Петра завжди випромінювали радість і добро. Мабуть, у них жило БАГАТО ДОБРИНОК, які він щиро дарував усім людям, перетворюючи сумних на веселих, байдужих – на чуйних, заздрісних – на щедрих, лихих – на добрих… Найбільше це відчували діти, адже вони навстіж відкривали свої душі для добра, щирості, радості та… нових знань.

– Сьогодні ви, мої дорогі, будете маленькими пекарями, адже отримаєте справжній пекарський фартух та ковпак і…, усі разом ми випікатимемо хлі…, – не встиг завершити речення пекар Петро.

– Хлібчик! Смачний хлібчик! – радісно вигукнула дівчинка з очима кольору неба. – Пробачте, будьте ласкаві!  – перепросила вона.

– Саме так, хлібчик, – з посмішкою на вустах промовив пекар.

   Пекар Петро роздав діткам пекарський одяг, допоміг його одягнути. Потім розповів дітворі багато цікавого про традиційний хліб різних народів світу. Хлопчики та дівчатка зачаровано слухали цікаві розповіді. Їхня уява малювала барвисті сюжети. Їм так захотілося подорожувати, дізнаватися усе нове, невідоме, добре. Далі усі уважно читали рецепт приготування хліба, добирали інгредієнти, вчилися розподіляти обов’язки, домовлятися. Пекар Петро сказав, що діти можуть наповнити свій хлібчик різними смакотами: родзинками, курагою, шоколадом. Хмаринка з борошна з’явилася у пекарні-кав’ярні ,,Сім’я” і розпочалося створення ХЛІБЧИКА – доброї казки з чарівником пекарем Петром. Діти вкладали усю щирість душі у цю хлібину. Маленькі рученята намагалися виконати усе якнайкраще. Пекар Петро підходив до кожного столика, давав поради, хвалив, підбадьорював, підтримував, … ВІРИВ У КОЖНУ ДИТИНУ. Сформовані хлібини пекар заніс на кухню для випікання. Дітей чекала ще одна несподіванка…

   У залі пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”   залунала чарівна мелодія скрипки. Вона була надзвичайно ніжною і трепетною. Здавалося, що усе погане зникло, навколо панує лише добро та щирість. Марічка, як завжди, хвилювалась, але ніхто цього не помітив. Вона грала і думками линула до рідної домівки, до найдорожчих у цілому світі людей. Пекар Петро згадав про своїх рідненьких, дорогих своєму серцю людей. Він ніжно посміхнувся та подумки обійняв кожного зокрема. Дітвора зачаровано слухала чуттєву мелодію скрипки…

   З кухні проник духмяний запах свіжого хлібчика. Пекар Петро пішов, аби поглянути на вироби. Він попросив діток чемно зачекати, поки хлібчик трохи остигне, бо свіжий виріб може їм зашкодити. Поки усі чекали пекар Петро трішки розповів про свої мандри…

     Коли пекарі почали вносити у залу пекарні хлібини, то захопленню дітей просто не було меж. Як же вони раділи! Щиро! Правдиво! Безмежно! Свіжий хлібчик смакували з липовим чаєм та запашним медом. Щире спасибі наповнювало серце пекаря Петра безмежною радістю. Він знову переконався, що діти по-справжньому вірять у диво, адже вони самі є ДИВО!

 

   У повітрі пахло дивом…

Історія сьома

Азарт (запал)

                                                  Кожен з нас про щось шалено мріє,

                                                  Щось серденько наше ніжно гріє.

                                                  І душа завжди палає,

                                                  Бо вона добра шукає.

                                                                    

   У повітрі пахло щирістю…

   Наближалося найвеличніше свято – Великдень. Світле Христове Воскресіння дарувало людям надію, наповнювало серця безмежною любов’ю, вселяло у душі віру, робило наш світ добрішим, людей щирішими та щасливішими.  Пекар Петро продовжував творити добро. На одній зі стін пекарні-кав’ярні ,,Сім’я” він повісив світлини своєї сім’ї: ось маленький Петрик допомагає матусі випікати смачні пиріжки; на іншій разом з бабусею Петрусь витягує свіжоспечений хлібчик з печі; отут пекар Петро, ще школяр, разом з татусем, який відійшов уже у засвіти, але завжди поряд, підставляє своє невидиме та надійне плече, підтримує, випікають смачний медівник до Свята матері; там юний Петро разом з друзями прикрашають святковий торт; улюбленою була та, на якій мужній, уже дорослий, пекар Петро ніжно пригортав красуню-дружину з добринками в очах та діток-двійняток приблизно трьохрічного віку: хлопчика з шоколадними оченятами та дівчинку з оченятами кольору неба, які дарували свою сонячну усмішку усім. Щоранку пекар Петро на хвильку зупинявся біля цих світлин та з любов’ю їх розглядав. Людина повинна оточувати себе улюбленими речами, які приносять їй радість, малюють на її обличчі посмішку.           До чого у людини може бути запал?Роботи... Сім’ї… Творчості… Добра… Людяності… А може серце людини палає добром до усього цього, може вона завжди прагне допомагати іншим, підтримувати їх, проявляє чуйність та емпатію? Що може керувати її життям, емоціями, поведінкою? Марічка не раз замислювалась над такими ДОРОСЛИМИ речами. Спостерігаючи за людьми, вона прагнула отримати відповіді на запитання, які її цікавили. Чому не запитувала особисто в дорослих, здивуєтесь ви? А тут усе просто: дорослі не такі щирі, як діти. Іноді їм дуже важко на душі, боляче на серці, але вони мовчать, плачуть ридма,  але пильнують, аби ніхто не бачив, мучаться, п’ють пігулки, щоб не боліло серце, та завжди говорять, що у них усе ЧУДОВО… Мужності їм бракує, чи що? Хто їх зрозуміє, цих заклопотаних людей? Та ні, вони просто не хочуть засмучувати інших? Це називається незалежність, та є проявом дорослого мислення, нарешті зрозуміла блакитноока дівчинка.

    Раптом Марічка відчула надзвичайний аромат, який залоскотав її носика…

– Ого! Як же смачно пахне! – вигукнула дівчинка. – Як же майстерно вміє дивувати добрий чарівник – пекар Петро.

   Надзвичайний аромат лише посилювався, поки Марічка хутенько наближалася до пекарні-кав’ярні ,,Сім’я”, і зовсім не відпускав.

– Добридень! – голосно привіталась блакитноока дівчинка.

– Привіт, Марічко! – промовив пекар Петро.

– Як у Вас смачно пахне! – захоплено сказала дівчинка.

– Спасибі! – посміхаючись, подякував пекар.

– Пекарю Петре, ви, мабуть, уже пасочки випікаєте? – поцікавилась дівчинка.

– Молодець, Марічко! – відповів пекар.  – Ти дуже розумна та добра дівчинка, вмієш усе помічати, прагнеш усе пізнавати, допомагаєш іншим, віриш у добро, даруєш людям радість.

 – Дякую, пекарю Петре! – відповіла Марічка і раптом відчула, що саме у пекаря Петра вона може запитати, чому дорослі приховують свої клопоти та болі. – Дозвольте Вас щось запитати? – промовила дівчинка.

– Будь ласка. Слухаю тебе уважно, дівчинко з очима кольору неба, – погодився

пекар.

– Пекарю Петре, скажіть, будьте ласкаві, Ви розповідаєте про свої клопоти та болі іншим? – з хвилюванням запитала дівчинка.

– О, то у тебе, Марічко, не такі уже й прості запитання, – сказав пекар Петро, який не сподівався почути таке складне запитання; та все ж він пообіцяв відповісти, тому не міг відмовитись від даного слова. Мить подумавши, коротко промовив, – ні, не розповідаю.

– Але ж…  – не встигла завершити речення блакитноока дівчинка.

– Мила моя дівчинко, усе дуже просто – я не хочу засмучувати людей, дорогих моєму серцю, – пояснив пекар Петро.

– Я зрозуміла, Ви – дорослий та незалежний, – сказала Марічка, ще раз переконавшись у своїй правоті, – зовсім, як Лис Микита.

– І ти, Марічко, ставши дорослою, будеш так поводитись, – усміхнувшись, промовив пекар Петро.

– Так, пекарю Петре, але я ще маю час, щоб дорослішати, – серйозно промовила маленька дівчинка.

– Твоя правда, – щиро усміхаючись, промовив добрий чарівник, і його очі ясніли привітністю. – Марічко, але ж ти зовсім забула про аромат, який поманив тебе у пекарню-кав’ярню ,,Сім’я”.

– Ваша правда, забула, – погодилась дівчинка з очима кольору неба.

– Тоді… пропоную спочатку скуштувати пасочку з цукатами та родзинками, а потім … навчитися її випікати. – запропонував пекар, – Погоджуєшся?

– ТАК! ТАК! ТАК!  – пролунала радісна згода.

   Марічка з пекарем Петром посмакували смачною пасочкою, а потім дівчинка старанно навчалася випікати пасочку, аби пригостити нею своїх найрідніших. Спочатку покласти у кошик, занести у храм для посвяти, щиро промовити ,,Христос Воскрес!” та почути радісне ,,Воістину Воскрес!”, а тоді з насолодою споживати у колі сім’ї.

   Любі мої читачі, не забувайте звичаї і традиції рідного народу, переймайте їх у своїх рідненьких, збагачуйте своє серденько добром, щирою молитвою, безмежною любов’ю.

– Щиро дякую, пекарю Петре, – промовила Марічка, – бажаю вашій родині веселих свят та смачної пасочки!

– Спасибі, Марічко, – відповів пекар, – і я бажаю твоїм рідним веселих свят та смачної пасочки!

   Радісна блакитноока дівчинка поспішала додому, до своїх рідненьких. Пекар Петро дбайливо продовжував випікати смачні пасочки. Серце кожної людини палає добром, щирістю, привітністю.

   У повітрі пахло щастям…

 

Історія тринадцята

Турбота – це любов

                                               Нехай Ваше щастя Вас обіймає:

                                                   Ніжно голубить та щиро любить.

                                      Хай ніжно Вас доля плекає,

                                                   Божа любов завжди оберігає.

   У повітрі пахло щирістю…

   Сьогодні, 13 травня, Марічка прокинулась дуже рано. Яскраве сонечко уже зазирало у її віконечко. Дівчинка розплющила оченята, щиро посміхнулася, швиденько виконала ранкову гімнастику, вмилася, охайно одягнулася, навела лад у кімнаті. Ранок у їхній сім’ї завжди розпочинався зі спільної молитви. Цю традицію дівчинка любила найбільше. Вона ніколи про неї не забувала. Усі разом молилися перед образом ,,Святої родини”. Марічка завжди щиро просила у Бога щастя та здоров’я для своєї родини. 13 травня – День Діви Марії – завжди був особливим, наповненим добром та любов’ю…

   Пекар Петро завжди розпочинав день з щирої молитви за здоров’я та щастя людей, дорогих його серцю. У молитвах він згадував і тих, хто відійшов у засвіти, але з ними завжди можна єднатися у молитві… Його сім’я також щодня укупі промовляла слова молитви.

   Щороку 13 травня пекар Петро проводив доброчинні ярмарки. Він випікав багато різноманітних смаколиків, які купували добродійники. Виручені кошти передавали у дитячий будинок. Доля діток ніколи не була байдужою для ,,доброго чарівника”. Він завжди намагався якось їм допомогти, підтримати їх, навчити вірити у себе, радіти, любити, жити з відчуттям щастя… Хоча це було дуже нелегко – навчити знедолених діток бути щирими та щасливими. Про щире серце пекаря Петра знали багато людей. Вони завжди йому допомагали і підтримували.

   Хлопчик з шоколадними оченятами та дівчинка з очима кольору неба стали справжніми помічниками пекаря Петра. Вони завжди в усьому йому допомагали і саме вони найбільше переймали пекарський хист. Їхня щирість, наполегливість та охайність втішали пекаря Петра, який вірив у кожну дитину. Світ наповнений щирими та відданими людьми, які дарують іншим радість серця та світло душі.

– Добридень, пекарю Петре! – радісно привітались Марічка та Віталик!

– Привіт, Марічко! Привіт, Віталику! – промовив пекар.

– Пекарю Петре, Ви знову створюєте добро для діток та усіх-усіх? – запитала дівчинка з очима кольору неба.

– Марічко, я просто дуже люблю діток і свою професію, – лагідно промовив пекар Петро.

– Дозвольте Вам допомогти! – продовжив бесіду хлопчик з шоколадними очима.

– Ласкаво прошу! – відповів пекар.

– Велике спасибі! – прощебетали діти та міцно обійняли доброго чарівника – пекаря Петра.

   Несподіванкою для усіх стало медове печиво з побажаннями, яке було дуже-дуже смачне та ЧАРІВНЕ. Життя та хлібчик нерозривно пов’язані між собою!

   Любі мої читачі, а що б ви побажали іншим та собі? Сподіваюсь, що усі ваші щирі побажання обов’язково здійсняться!

   У повітрі пахло щирістю…